РОЗДІЛ 37. Хробаки

Невдовзі компанія зупинилася для перепочинку. Це було близько обіду. Сонце вже піднялося високо і пробивалося крізь крони дерев тьмяними золотими плямами. Повітря було теплим і наповненим запахом дрібних квітів, інколи легкий вітер ворушив старе сухе листя на їхньому шляху. Неподалік у хащах перегукувалися птахи. Все довкола давало надію на гарний, спокійний день.

Але Кийлен з сумом осягав трагедію, котра спіткала його та брата. Про їхню небажаність, а потім знову і знову він повертався до думок про дівчину. Перед очима спливли її обличчя, погляд, і це дратувало його не менше, аніж лякало. Він не розумів, чому досі не може викинути її зі своєї голови. Та його задумливий вигляд цього разу привернув небажану увагу.

— Про що задумався? — запитав Рейгар, дивлячись з підозрою прямо на ельфа.

Кийлен ніби прокинувся від почутих слів. Він різко підняв голову, наче його спіймали на чомусь забороненому.

— Чого мовчиш? — продовжував Рейгар. — Змовлявся про щось з тим слугою? — без усмішки і жартів він не полишав бажання отримати відповідь на своє питання.

Кийлен відчув, як усередині неприємно стиснулося. Погляди інших теж спрямувалися в його бік.

— Я ні про що з ним не змовлявся, — відповів Кийлен. — Про що я міг би змовитись з тим слугою? — він ніяково шукав собі виправдання, відводячи очі вбік.

Горнан занепокоївся, бо відчув напругу, що промайнула між ними, і не знав, чи зможе чимось зарадити. Його пальці мимоволі стиснули руків’я зброї. Тож він вирішив промовчати і бути напоготові до втечі або бійки, якщо розмова піде не туди.

Після відповіді ельфа в компанії певний час не лунало жодного слова. Чути було лише шелест листя над головами. Проте міміка кожного говорила замість них. Сер Люмберт дивився уважно і похмуро, Жан примружився, ніби намагався зрозуміти, бреше Кийлен чи ні, а Рейгар не зводив із нього важкого погляду.

Та після тривалих мімічних перепалок Рейгар не витримав і голосно розсміявся. Його сміх різко розірвав напруження. До нього приєдналися Жан і сер Люмберт. А Кийлен і Горнан нерухомо і мовчки перекинулися поглядами.

— Не можна ж бути такими дурнями, — почав Рейгар. — Ви думаєте, я припустив би, що якийсь хлопчак і слуга плетуть змову прямо у мене перед очима? — Від сміху він вдарив себе долонею по нозі.

Брати лише широко всміхнулися і видали короткі смішки, хоча напруга до кінця так і не зникла.

Горнан заспокоївся, але підійшов до брата запитати про його справи. Він нахилився ближче, щоб інші не почули.

— А про що ти задумався? — пошепки почав він. — Ти гадав, що я не помітив, як ти постійно в собі колупаєшся?

Кийлен опустив погляд на землю, де між корінням росла дрібна трава.

— Я… мене… я постійно думаю про ту дівчину, — так само тихо відповів Кийлен.

— Досить… — перебив Горнан. — Якщо ця паскуда ще раз спробує зашкодити тобі, то я її випотрошу.

Кийлен завмер з привідкритим ротом. Він же зовсім не це мав на увазі, але не міг сказати про свої думки. Точніше, він щойно хотів, але після слів брата не наважився. Усередині все змішалося — сором, розгубленість і дивне відчуття провини.

— Я… не думаю, що вона знову наважиться на це після твоєї відсічі, — тихо додав Кийлен.

Брат усміхнувся і поплескав ельфа по плечу. Кийлен усміхнувся у відповідь і вирішив більше ніколи про неї з ним не говорити.

— Перепочили і досить, — голосно промовив сер Люмберт, підводячись на ноги. — Час продовжувати нашу дорогу.

Мовчки всі підвелися на ноги і почали збиратися. Хтось спакував провізію, а хтось перевірив ремені на спорядженні. Компанія поспішала повернутися з новинами до свого королівства.

***

Вони рушили далі, щойно короткий перепочинок лишився позаду, і дорога знову повела їх старезним корінням, що нагадувало жили давнього велета. Сонце стояло високо, але під переплетінням дерев і виступів ґрунту світло дробилося, лягало клаптями і кожен крок вимагав уважності. Повітря тут тримало в собі запах сирості й землі, розритої чиїмись невидимими пащами.

Першим це відчув Жан. Він різко спинився і підняв руку, зупиняючи товаришів.

— Чуєте?

Ніхто нічого не зрозумів, але вже за мить усі відчули. Під ногами щось рухалося. Ледь вловиме тремтіння, наче земля дихала то тут, то там.

— Назад, — коротко кинув Рейгар, уже витягуючи клинок.

Та було пізно. Ґрунт розірвався просто між ними.

З-поміж коріння, з глухим хрускотом, вирвалося перше створіння — довге, слизьке, з тілом, укритим кільцями грубої шкіри, що блищала, наче змазана жиром. Його паща розкрилася ривком, показуючи кілька рядів гострих, мов голки, зубів.

— До зброї! — гукнув сер Люмберт.

І земля вибухнула рухом.

Хробаки виривалися звідусіль — з-під коріння, з тріщин старих пнів, просто з-під ніг. Вони не повзли — вони стрибали вперед, мов живі списи. Врізалися в тіла і чіплялися зубами в бажанні прогризти тіла наскрізь.

Один кинувся на Горнана. Той встиг відскочити, але паща зачепила ногу, з тріском розірвавши тканину й здерши шмат шкіри. Він заревів і з розмаху всадив клинок просто в пащу створіння, розпанахуючи її зсередини.