РОЗДІЛ 1. Помста

Камінь осипався з луски дракона густим, важким пилом, що повільно струшувався униз і вкривав нерухомі тіла разом із розтрощеними столами, розірваними скатертинами та перекинутими кубками. Те, що ще недавно сяяло золотом і кришталем, тепер змішалося з кров’ю й попелом розбитих колон. Дракон не видавав ані рику, ані попереджувального шипіння; його присутність наповнювала залу беззвучним тиском, який відчувався аж до кісток. Він не шукав страху в людських очах, бо страх згас разом із тими, хто лежав під його лапами. Його сила полягала у масі, у стриманій точності кожного кроку, в холодній зосередженості хижака, створеного для люті і невідворотності. Рубіновий відблиск у глибоких очах повільно ковзнув по залі, зупинившись на Імгарі, який стояв серед руїн, закривавлений, зі зламаним плечем і розсіченим боком, але все ще тримався на ногах.

Імгар відчував, як біль розходиться тілом хвилями, як кожен подих відгукується у тріснутих ребрах, однак його свідомість залишалася ясною й гострою. Він дивився на створіння без подиву й без видимого страху, ніби зустрів наслідок власних рішень, що нарешті набули плоті. Усередині, під шарами впевненості й звички керувати, народжувалася коротка, незручна пауза: план, яким він жив роками, не передбачав цієї миті. Проте тіло вже рухалося раніше за думку, звичка діяти випереджала сумнів.

Дракон зрушив із місця з тією стрімкою досконалістю, яку має лише істота, що повністю довіряє власній силі. Пазурі розсікли камінь, хвіст розметав уламки колони, і важкий удар прийшовся просто в бік Імгара. Його відкинуло до зруйнованої стіни; повітря вирвалося з грудей, у роті з’явився металевий присмак, а хрускіт кістки коротко озвався в голові. Він сповз униз по каменю, залишаючи за собою темний слід, але не дозволив собі впасти остаточно. Спершись долонею об шорстку поверхню, Імгар повільно підвівся, і в ньому було більше впертості, ніж сили.

Відстань між ними скорочувалася невблаганно. Дракон опустив голову, а дихання ворушило пил і липке від крові волосся Імгара. Старий простяг руку й торкнувся луски біля ока, відчуваючи під долонею тепло й напруження живого тіла. У цьому дотику не було ніжності, лише спроба втримати контроль. Він хотів вимовити слова, звернутися до створіння як до відображення власної волі, та масивна лапа раптово притисла його до підлоги. Камінь врізався в спину, повітря вирвалося з легенів, у вухах загуло, а світ звузився до тремтливого темного кола. Пазурі зависли над його обличчям, а паща повільно наблизилася, готуючись поставити крапку в історії, що почалася ще до цього банкету.

У залі пролунав різкий тріск, і в проломі між уламками стіни з’явилася темна постать. Рокнар рухався швидко, але без зайвої метушні, ніби кожен крок був відміряний заздалегідь. Він зупинився серед кам’яної крихти, і його тіло одразу перейшло в наступний рух. Клинок у його руці описав точну дугу під кутом, що враховував розташування пластин луски, глибину шиї та вагу удару.

Лезо увійшло між пластинами на шиї дракона з глухим, вологим звуком. Кров вирвалася густим потоком і залила камінь. Величезне тіло здригнулося, зробило крок за інерцією й повалилося на бік, зрушивши руїни та притиснувши під собою залишки столів і колон. Рубіновий блиск в очах повільно згас, напруження крил ослабло, і масивні перетинки безсило осіли серед уламків.

Рокнар наблизився до Імгара й витягнув його з-під мертвого тіла, тримаючи за комір із силою, що не дозволяла сперечатися. Він поставив його на ноги й відпустив, змушуючи тримати рівновагу самостійно. Тіло старого хиталося від болю та втрати крові, проте він усе ще намагався стояти прямо. Їхні погляди зустрілися на рівні, де зникали колишні союзи й образи, залишаючи лише підсумок прожитого.

В очах Імгара ще жевріла звична владна ясність, хоча тепер її пронизувала втома. Рокнар дивився мовчки, і в цій тиші визрівало рішення, позбавлене афекту. Він підняв клинок без поспіху й провів ним горизонтально з холодною точністю, властивою людині, що добре знає, куди саме спрямувати удар.

Сталь ковзнула по обличчю, розтинаючи повіки, які встигли прикрити очі, та це не врятувало їх. Кров ринула теплим потоком, і світ для Імгара згас миттєво, без переходу, без сутінків перед темрявою. Він захитався, руки різко піднялися до обличчя, пальці занурилися в порожнечу, де ще мить тому був зір. З грудей вирвався глухий звук, у якому змішалися біль і раптове усвідомлення втрати.

Рокнар відступив, витер клинок об край розірваної мантії й повернувся до пролому в стіні. За його спиною лежав мертвий дракон, а серед руїн стояв чоловік, який колись тримав у руках чужі долі. Імгар повільно опустився на коліна, його пальці шарили по холодному каменю в пошуках опори, і темрява, що поглинула зір, стала його єдиною реальністю.

Якщо цей розділ торкнувся вас, дайте про це знати — коментар і вподобайка допоможуть історії прорости далі.