Розділ 12

Вже кілька днів, як після пар в холі університету на мене чекає Захар Бруксін. Саша відсутня через хворобу, а на коментарі інших у мій бік я з хитрункою відводжу очі. Вся така загадкова Марійка Зоряна. Безуспішно. Винуватця свята не було, але я чудово провела час. А коли на другій парі дівчата позаду мене нарікали на відсутність декольте саме сьогодні, я нагострила вушищі на своїй маківці, хоча зазвичай намагаюся відгородитися від шуму. Виявляється, Дем'ян приїде по якихось справах до одного з хлопців Вітровської компанії і, звичайно, пропустити подібне просто не можу. Ух, Маня-сталкер.

Брукс за домовленістю вже чекає на мене біля ґанку, а ось дорогого спорткара на околицях не видно. Збігаю сходами до свого лже-хлопця, поки його не оточили очманілі фанатки. Відверто кажучи, мені здається, Захару наша гра теж на руку, але він, звісно, через усю свою серйозність у цьому не зізнається.

— Ти запросив мене на побачення! — промовляю, обіймаючи його за величезну руку. Ну, куди дістала, туди і вчепилася, окрилена почуттями його дівчина.

— Супер, і куди я запросив тебе? — зі смішком дивиться у вічі й підморгує. Я казала, що Захар симпатичний?

— До парку, качок годувати.

— Яка багата у мене фантазія! — сміється він. — А який романтик! Мушу тебе засмутити, кнопко, у мене тренування через півтори години.

— П'ятнадцять хвилин! А ще у мене в контейнері голубці! — все-таки я майстер спокус!

— Оо, — пожвавлюється напарник, — сподіваюся, я наїмся!

По зацікавленому погляду бачу, що зачіпка спрацювала. А ось щодо того, чи вгамую я його голод, не впевнена і дуже з цього приводу нервую. Зі зрозумілих причин. Адже шість котлет ум'яв тоді в їдальні, а голубця чотири. Треба було більше брати, ой треба було...

Жваві студенти затихають і повертають голови на гуркіт двигуна, що привернув загальну увагу. Пліткарочки не підвели: на паркування в'їжджає той самий автомобіль, а я розумію, що мій зірковий час настав. Актриса Машуня Зоряна в дії і готова вийти на свою першу червону доріжку!

Хоч би не зганьбитися, ух!

Брукс орієнтується швидко. Поки в моїй голові пишеться список необхідних для втілення задуму сцен, він уже закинув мені на плече руку, а коли від раптового напливу нервозу в мене підігнулися коліна, зглянувся і пригорнув до себе.

Знаєте, як почувається жінка, коли її обіймає такий величезний, красивий і розумний капітан Америка наживо? Фантастично! Просто фантастично!

— Причалило твоє жабеня в кареті, — він шепоче мені на вухо, зігнувшись при цьому майже в три погибелі.

— Бачу! Ти ж мене дуже любиш, так? — здається, такий відвертий стьоб заспокоює мене.

— Так, що очі вилазять, Маш!

— Цього точно не треба, бо твої фанатки мене живцем зжеруть, але мені приємно, — я лагідно посміхаюся, дивлюся на Брукса полюбовно.

— Дивися, щоб ревнивий чоловік кістки потім не пішов світом збирати. Він на вигляд далеко не спокійна лапа.

— Я думала, вам не можна поза рингом, — підводжу брову.

— Не можна. Але між честю та рингом, я оберу перше. Завжди.

А ось це недобре.

Сподіваюся, все пройде тихо-мирно і так, як мені потрібно.

Бічним зором бачу, як дверцята машини відчиняються, явивши на світ брутального водія. Весь у чорному — джинси, спортивна кофта, куртка і навіть кросівки — все чорне. Тільки білосніжна підошва і три смужки надають його стилю світла. Очі приховані сонцезахисними окулярами і я, не стримавшись, роздратовано цокаю. А от коли Дем'ян знімає їх і закидає в машину, навіть підводжуся на носочки від радості. Тепер я можу слідкувати за його поглядом.

У товаристві буйвола-Брукса легше. Відчуваю, що не одна, в мене є підтримка. Та, яка не втече, якщо його окинути недобрим поглядом. Захар сам кого хочеш перекине, проте сподіваюся, до цього не дійде. Я хочу просто з піднятою головою вийти зі своєї брехні, а підставляти нікого не хочу. І підбурювати теж.

— Дивись косоокість не зароби, Кнопко, — посміхається Захар, схилившись до мене.

Ліве око вже справді втомилося стежити за Дем'яном, поки я вдаю, що цілком зайнята своїм хлопцем.

Обертаюся, ніби ненароком і натикаюся на темний погляд. Спопеляючий. Усміхаюся вабливо і вітально махаю ручкою. Ну а що? Ми ж знайомі.

Як там пройшла зустріч, на яку я так чекала? Він переконався, що зі мною все гаразд, тепер може це саме «гаразд» споглядати. Засранець такий! Від злості відволікає надія, що Дем'ян ніколи не дізнається про мою дитячу поведінку. І взагалі ніхто не дізнається.

Він підходить до нас сам. Кивнувши хлопцям на сходах, швидко наближається, не зводячи з мене чомусь потемнілих очей.

— Привіт, — вітаюсь перша, і дислокуюсь швиденько, вставши між цими двома. Про всяк випадок, — це мій хлопець — Захар Бруксін, дуже талановитий боксер! — співаю з гордістю. Захаре, а це… — я роблю паузу. Виразну таку, хоча саме цю мить у голові прокрутила мільйон разів, — … друг дитинства — Дем'ян.

Брови Дем'яна трохи піднімаються, зовсім трошки, але невдоволення власника переді мною демонструють вкрай відверто. А що такого? Ми ж у дитинстві були знайомі? Так. А тоді ми тільки дружили. Майже.