Розділ 11

Я оббігла половину університету, а потім, загальмувавши посеред холу, ляснула себе долонею по лобі і помчала до їдальні. Де ще шукати професійного спортсмена, який, напевно, має режим? За столом він, на щастя, сидить один. Серйозний і навіть трохи відчужений, не звертаючи уваги на погляди та перешіптування. І якось упевненості в мене трохи поменшало, коли він окинув мене підозрілим поглядом, варто було тільки наблизитися до столу.

— Брукс, ну будь ласка, будь ласка, будь ласочка!

Він доїдає третю порцію каші з шостою за рахунком котлетою і знову заперечливо хитає головою.

От вже ж вляпалася!

— Ну чого тобі варте, га? — я вже пів години перед ним танцюю. У переносному значенні, звісно. А він уперся! Ну один раз вже ж врятував Попелюшку! М-да, фея-хрещена у мене звісно... Чисто за сучасним культом написана.

Захар зітхає, закочує очі на приставучу мене і те, що я ну ніяк йти не збираюся і каже, не перериваючи щільний обід:

— Машо, ну я не маю часу на ваш дитячий садок. Я зараз ложкою махати перестану, потім на пари і після того на тренування піду, кулаками махати. Ти розумієш, що мені не дванадцять?

Прикро. Підковирка-то з натяком. І з виразно-піднятою густою бровою. Але ж в мене теж без варіантів! Яким би козлом не був Дем'ян... Ні, не так! Враховуючи, як цей козел зрадив мене в минулому і яким незворушним красенем повернувся, я просто не маю права впасти обличчям у те саме, що погано пахне!

— Ну не Вітрова ж мені просити, справді! — вигукую на емоціях. Я взагалі-то давно вже на межі. Бо чудово розумію, що Захар не погодиться.

Тут цей здоровань відкладає столовий прилад на край тарілки, відкидається на спинку стільця і вмостивши руки на своїх величезних сталевих грудях (а я його на рингу бачила, там взагалі… нормально все, словом) і регоче! Ні, як тільки не соромно!

— А ти спробуй, сходи до нашого високородного!

М-да... Згодна. Плітки його підтакувачів вже у вухах в мене віддаються.

— Гаразд, з Вітровим я справді дала зайвого. Але хіба в тебе немає дівчини, у якої ти хотів би викликати ревнощі? — заходжу з іншого боку.

— То ніс втерти чи ревнощі викликати, Машо? — знову усміхається Захар. Підловив. Я й сама ще не вирішила. І чому все одразу не можна?

Знічуюся, але обличчя тримаю, все ще щосили намагаючись надати розмові кумедного флеру. Хоча, що вже тут брехати, марно.

— Неважливо. То що на рахунок дівчини?

— Якщо мені дівчина подобається, я зроблю так, щоб вона була зі мною. Я не стану тріпати їй нерви, тиснути на мізки, щоб вона в образі на весь світ купалася, дивлячись на мене та іншу. Ти подумай, Машо, якщо все так складно, може, не твоє? Ти гарна дівчина, розумна. Чого ти довкола нього в'єшся? Як ті інші безмозкі куріпки, — і за спину мою киває.

Мені стає соромно. Бо він має рацію. Якщо начистоту, то почуваюся з самого початку розмови дуже не дуже. Не сказати, що я чекала радісної посмішки, але налаштовувати себе намагалася, прямо скажемо, на краще. Але Захар… Не безмозкий качок. Не красується, не понтується, і саме тому не відбирає лаври у сноба Вітрова. Брукс каже по-чоловічому правильні речі, а я цього розумного чоловіка ніби в пісочницю пасочки ліпити закликаю і з іграшкової лійки чагарник поливати.

— Ми з Дем'яном давно знайомі, — веду плечем, щоб скинути бридке відчуття слизькості, — у минулому житті ми були близькі… Ти не подумай, — скидаю голову і руками махаю, — не в тому сенсі. Я була ще дуже маленька, щоб думати про близькість чи кохання. Ми просто намагалися вижити та трималися одне за одного, — про те, що без симпатії не обійшлося, мовчу. Тоді я не знала, що я відчуваю. Занадто багато враз навалилося на домашню дитину із заможної родини. Я опинилася в іншій реальності, вихід з якої знайшла лише коли змогла втекти до університету.

— Мені здавалося, ти зі звичайної родини, — хмурить соболині брови Брукс. Натякає. Занадто добре він вихований, щоб питати про подібне напряму.

Але я підтверджую, вирішивши бути відвертою до кінця. Якщо вже почала.

— Так.

— А Лісовський ніби ні, — продовжує свою думку.

— Його всиновили, і він поїхав.

— А ти, виходить, залишилася.

Від цієї його фрази біль прострілює десь у районі серця. Це завжди болісно для мене. Пам'ятаю, але все одно зайвий раз намагаюся в голові не прокручувати. Виходить насилу.

Зараз мені доводиться закусити зсередини щоку. Сильно. Так, що в роті з'являється сталевий присмак. Брукс мовчить. У його погляді майорить щось схоже на співчуття та розуміння, але ніякої принизливої жалості. Захар не наполягає та не продовжує. Дає мені вибір. Я в подробиці не вдаюся, але й з теми не з'їжджаю. Це тільки моє, за сімома печатками заховане. Я малодушно не змогла поховати цей період свого життя. Все виношую, плекаю. Потрібно було обрізати нитку. Але я змогла лише сховати.

Тільки моє. Навіть Дем'яна не стосується більше. Він тепер з іншого тіста.

— Мене тітка забрала через рік. Мамина двоюрідна сестра. Більше ми з ним ніколи не зустрічалися. Я коли його побачила, очам не повірила, — знижую голос, щоб студентки, що проходили повз, не почули. Ім'я не називаю навмисно.