— Я знаю, що це ти. Досить. Я прийшов здаватися.
Я піднімаю брову, намагаючись не розсміятися.
— Здаватися куди? В поліцію чи в психіатрію?
— Олено, не грай зі мною! — його голос зривається. — Спочатку заблокували рахунки, потім аварія на порожньому місці. Вчора моя фірма програла тендер, а сьогодні вранці в мене впала люстра прямо на стіл, за яким я снідав.
Всередині мене розливається приємне тепло. Невдачі Стаса звучать як симфонія.
— Це називається “карма”.
— Це не карма! — він хапає мене за плечі, і я бачу в його очах справжній, первісний жах. — Сусідка бачила, як ти виносила дивні пакунки на смітник. Ти прокляла мене, так? Поверни все назад. Я заплачу скільки скажеш.