Розділ 1

Я дивлюся на палаючу фотографію свого колишнього та не стримую гніву:

— Щоб тобі весь рік гикалося, як мені зараз за оренду платити, — я шепочу, спостерігаючи, як вогонь з’їдає його ідеальну білосніжну посмішку. — Щоб у тебе кава завжди була холодною, а парковка тільки в іншому кінці міста.

Я не відьма. Я дипломований юрист з нульовим балансом на картці й розбитим серцем. Коли я застала його з якоюсь білявкою у нашому ліжку, він сказав, що я занадто складна для легкого життя. Зі мною він став багатим, купив квартиру, на яку ми заробляли вдвох, а мене викинув зі свого життя ні з чим. Різкий дзвінок у двері змушує мене здригнутися. 

Гашу рештки паперу в чашці з недопитим чаєм. Відчиняю двері, готуючи чергову відмовку для власниці квартири, але на порозі стоїть Стас. Мій колишній власною персоною. На диво, він має жахливий вигляд. Дорогий італійський піджак висить на ньому мішком, під очима густі тіні, а ліва рука забинтована.

— Ти... — видавлює він, дивлячись на мене з диким острахом. 

— Я, — сухо відрізаю я, схрещуючи руки на грудях. — Помилився адресою? Твоя нова пасія точно живе не тут. 

— Припини! — він робить крок вперед, заходячи в мій коридор без запрошення. Від нього тхне дорогим парфумом і валеріанкою. — Я знаю, що це ти. Досить. Я прийшов здаватися.

Я піднімаю брову, намагаючись не розсміятися. 

— Здаватися куди? В поліцію чи в психіатрію? 

— Олено, не грай зі мною! — його голос зривається. — Спочатку заблокували рахунки. Потім аварія на порожньому місці. Вчора моя фірма програла тендер, а сьогодні вранці в мене впала люстра. Просто на стіл, за яким я снідав.

Всередині мене розливається приємне тепло. Невдачі Стаса звучать як симфонія. 

— Це називається “карма”.

 — Це не карма! — він хапає мене за плечі, і я бачу в його очах справжній, первісний жах. — Сусідка бачила, як ти виносила дивні пакунки на смітник. Ти прокляла мене, так? Поверни все назад. Я заплачу. Будь-які гроші.

Я хочу сказати правду. Сказати, що пакунки — це коробки від піци, але в голові щось клацає. Чому б не дати йому те, у що він так відчайдушно хоче вірити та повернути хоча б частинку свого? Я повільно відсторонююся, випрямляю спину і роблю голос низьким, загадковим:

 — Ти занадто довго йшов до цього, Стасе. Твої чакри не просто очистити, особливо ті, котрі затягнуті на твоїй совісті.

Він блідне ще дужче і у цей момент я помічаю, що він не один. З напівтемряви під’їзду виходить другий чоловік. Високий, у темно-сірому пальті, з обличчям, що нагадує скульптуру з холодного мармуру. Його погляд гострий, як скальпель.

— Стасе, ти серйозно? — голос незнайомця низький і спокійний. — Ти привів мене сюди, щоб я подивився на цей цирк?

Він переводить погляд на мене. У його очах крига і щось схоже на насмішку.

— Денисе, мовчи, ти нічого не розумієш! — кидає Стас. — Олено, це мій партнер, Денис. Він не вірить, що ти мене прокляла.

Я відчуваю, як по спині пробігає холодок. Цей чоловік не вірить у жодне моє слово і бачить мене наскрізь.

— Ну що ж, — я відступаю вглиб квартири, жестом запрошуючи їх увійти. — Проходьте, тільки обережно. Духи не люблять невіруючих.

Стас вмощується на краєчок дивана, підібгавши ноги, ніби боїться, що з-під оббивки його вхопить за п’яту привид колишньої любові. Натомість Денис почувається господарем ситуації. Він повільно знімає пальто, кидає його на спинку крісла і прискіпливо розглядає мої пошарпані шпалери.

Я згадую все, що бачила в серіалах про медіумів. Палю свічку та вимикаю світло. 

— Олено, що мені робити? — голос Стаса тремтить. — Я готовий на все. Тільки зніми це з мене.

Я підходжу до нього впритул та кладу долоню йому на лоб. Шкіра волога від поту. Схоже він і справді наляканий до смерті.

— Твоя аура чорна, як нафта, Стасе, — шепочу я. — Ти занадто багато брав і нічого не віддавав. Щоб очистити шлях ти маєш віддати мою частку, яку вносила за твою квартиру.

— Добре, тільки зніми це з мене, — його очі світяться надією.

— Мені потрібен провідник.

Я повільно повертаюся до Дениса. Він стоїть біля вікна, схрестивши руки на грудях. Світло свічки вихоплює його гострі вилиці та іронічний вигин губ.

— Провідник? — Денис підіймає брову. — Сподіваюся, мені не треба буде приносити в жертву курку? Сьогодні я у чистому костюмі.

— Можеш не вірити, але на власні очі побачиш результат, — я підходжу до нього.

Він набагато вищий за мене, і мені доводиться закидати голову, щоб зустрітися з ним поглядом.

— Мені потрібна твоя рука, — кажу я впевненіше, ніж почуваюся. — Ти скептик, заземлюєш енергію. Якщо ти триматимеш Стаса за плече, а я триматиму тебе за руку, ми створимо закритий контур.

— Який винахідливий спосіб потримати мене за руку, — муркоче Денис так тихо, щоб не почув Стас.

Він простягає долоню. Вона велика, тепла і суха. Коли мої пальці торкаються його шкіри, по передпліччю пробігає справжній електричний розряд. Я здригаюся.

— Щось не так? — примружився Денис. Його пальці злегка стискають мої. Не боляче, але владно.

— Потужний опір, — брешу я, намагаючись не видати, як калатає моє серце. — Стасе, закрий очі. Зосередься на своїх гріхах.

Наступні десять хвилин перетворюються на театр абсурду. Я бурмочу латину, яку пам'ятаю з університету, перемішуючи її з рецептами італійської пасти. Стас дихає важко, занурений у свій страх, а Денис не зводить з мене очей. Я відчуваю його погляд на своїх губах, на шиї, на руках. Він дивиться на жінку, яка відчайдушно намагається не провалитися.

— А тепер, — я відпускаю руку Дениса, — ідіть. Сьогодні сили мають перепочити, але пам’ятайте, один невірний крок і все повернеться.

Коли Стас, трохи заспокоєний, виходить у коридор, Денис затримується.

— Знаєш, Олено, — він повертається до мене, і його обличчя тепер зовсім близько. — Твоя магія працює. Тільки не в тому напрямку, про який ти шепотіла моєму наївному другу.