Скульптор дзвінко й моторошно засміявся, а потім голосно крикнув:
— Він вічний, Анастасіє! Тепер його не тривожать ні хвороби, ні шлюха-мати, яка тільки й думає, де загуляти і з ким провести ніч...
— Ні, вона не така! — крикнула дівчина, було важко стримувати емоції від таких жахливих речей. — Вона була хорошою, завжди була поруч із сином, допомагала йому, поки батько їх покинув...
— Я краще знаю, якою вона була! — зі злості сказав він. — Ви всі, дівчата, однакові: помани на вашу сторону грошима, і ви побіжите. Я врятував його.
Він різко повернувся і вказав рукою на того самого хлопчика-ляльку, що сидів у кутку. У цю ж мить Настя похолола — вона придивилась уважніше і в жаху впізнала знайомі риси обличчя, які бачила на фотографіях у тій самій газетній статті. Він не брехав, вона відчувала