Глава 2. Ціна довіри.

Ніч була важкою, холодною та отруєно-загадковою. Невідомо, від чого більше Настю трусило дрібним, неконтрольованим лихоманковим тремтінням — чи від вогкого осіннього морозу, що в'їдався крізь тонку тканину куртки, чи від крижаного, паралізуючого страху, який стискав грудну клітку, не даючи зробити повноцінний вдих.

Дівчат на місці зустрічі ще не було. Настя стояла абсолютно одна на краю темного, густого лісу біля напівзруйнованої чавунної брами міського кладовища.

У цій моторошній самотності її почуття загострилися до межі. Вона виразно чула й відчувала кожен найменший шелест: як пронизливий вітер колихає верхівки старих сосен, як суха трава видає стишений шепіт — наче хтось прихований у темряві стоїть за декілька кроків від неї й терпляче чекає, коли вона зробить бодай один хибний рух. А вона завмерла. Страх повністю охопив її тіло, віднявши здатність рухатися, а в голові вихором крутилися тривожні запитання: «Чому я тут? Чому дівчат досі немає? Чому навколо панує ця оглушлива, зловісна тиша?»

Аби хоч якось утримувати глузд, Настя на мить уявила себе героїнею банального фільму жахів. Типовий сюжет: безглузда затія, глуха ніч, ліс — і вона, класична перша жертва, яку маніяк прибирає до рук ще до появи титрів. Від цієї думки впродовж секунди її прохопив короткий, майже істеричний, сухий смішок.

І саме в цей момент, приблизно за двадцять метрів від неї, у густій темінні спалахнув і розрізав ніч яскравий промінь ліхтарика, спрямований прямо їй в обличчя.

Настю миттєво засліпило, але всередині спалахнула гаряча хвиля полегшення. Дівчата! Це нарешті вони! Вона нарешті могла вільно й спокійно видихнути. Світло повільно, трохи хитаючись, наближалося до неї.

— Ви чого так довго?! Я вже геть змерзла! — радісно й полегшено вигукнула вона вбік світла, намагаючись заслонити очі долонею.

Але за кілька метрів від неї промінь раптово згас.

Темрява зімкнулася знову, ставши ще густішою. У суцільній тиші Настя чітко почула власне серцебиття: воно божевільно, оглушливо гупало десь у скронях, прискорюючись із кожною секундою. На мить дівчина забула, як дихати, але навіть ця задишка її не так лякала, як те, що світло знову спалахнуло — тільки цього разу воно не рухалося. Воно застигло непорушно, вихоплюючи з пітьми лише стовбури дерев і мокру траву.

— Тут... хтось є? — голосно, з виразним дрижанням у голосі крикнула вона.

У відповідь — лише густа, мертва тиша.

Потім вітер ударив з новою силою, розганяючи шелест листя. І в одну секунду цей шелест перетворився на чиїсь виразні, прискорені й важкі кроки, що прямували прямо на неї, супроводжуючись страшним, низьким хрипким риком, мов у розлюченого звіра.

Настя закам'яніла. Вона була не в змозі зрушити з місця, очікуючи, що буде далі. З кожним новим риком серце віддавало все сильнішим болем у грудях — здавалося, воно от-от вистрибне й утече геть, якщо господарка так і залишиться стояти на місці. Крижана кров швидким струменем пробігла по тілу, пальці заніміли й їх почало боляче поколювати, вуха палали, усе всередині стискалося в судомі. Рухалося все — окрім її ніг.

Звук наближався, стаючи оглушливо гучним. Нестямно панікуючи, Настя нарешті наважилася зробити бодай один крок назад — і з усієї сили спиною спирається в чиєсь тверде, масивне тіло.

Тьма миттєво охопила дівчину. Вона знепритомніла й безсило повалилася на траву.

— Блін, Максе! Тільки не кажи, що ти ради реалістичності її вирубив! — задихаючись від нестачі повітря та швидкого бігу, сикнула Оля, виринаючи з кущів. — Я ж просто хотіла її трохи налякати! Навіщо ти таке робиш, не порадившись зі мною?!

— Та я нічого не робив! Чесно! — занепокоєно виправдовувався Максим. Хлопець швидко опустився на коліна біля непритомної Насті, обережно підняв її й поклав її бліду голову собі на коліна. — Навіщо взагалі брати таких лякливих на ваш дівочий шабаш? Вона просто на мене задкувала, наткнулася — і зомліла!

— Тому я й хотіла її загартувати до таких неочікуваних ситуацій! Щоб зрозуміти — кине вона нас при першій же небезпеці чи стоятиме з нами до кінця! — емоційно мовила Оля, так само присідаючи поруч на коліна й гарячково порпаючись у своїй сумці в пошуках бодай чогось, що могло б привести дівчину до тями.

— Вона в тебе просто від одного шелесту омліє, — констатував Максим, розглядаючи заплющені очі Насті.

— Я бачу! — роздратовано зауважила Оля.

— Раз бачиш — то це добре! Треба було мізками думати перед тим, як щось влаштовувати! Навіщо ти взагалі сказала мені в темряві стати прямо позаду неї?! Вона через це й відключилася!

— А чому вона не подумала, що ти — це дерево?! — Оля злісно витріщилася на брата. — Ти ж на нього схожий! Баобаб!

— А ти ричала з кущів так, наче в скунсів почався шлюбний період! — примружившись, відрізав той.

Оля мимоволі коротко засміялася.

Максим був її старшим братом — кремезним, трохи вайлуватим, але надійним хлопцем, який завжди слугував для неї опорою. Після сьогоднішнього випадку з погрозою й розрізаним конвертом Оля чітко усвідомила: без реальної чоловічої сили їхня дівоча компанія в цьому лісі може потрапити в смертельну халепу.

Звісно, усю правду про Скульптора, криваві розтини й загрозу вбивства вона йому не відкрила — натомість збрехала, що вони з дівчатами вирішили влаштувати «нічний ретро-шабаш» і розшукати випускні схованки минулих старшокласників, які нібито заховали в лісі амулети на успішний вступ до вишів. Вона попросила Максима бути чимось на зразок їхнього «гобліна-охоронця», який копатиме й захищатиме їх там, де вкаже хазяйка.

Хлопцеві роль прислужника спочатку зовсім не сподобалася, але залишити молодшу сестру саму в нічному лісі біля кладовища він просто не зміг. Побачивши, як це важливо для Олі, він — після довгих умовлянь та її урочистої обіцянки місяць поспіль готувати йому сніданки в ліжко й мити за ним увесь посуд — усе ж погодився піти.

Поки вони йшли до лісу й жваво обговорювали студентські будні Максима, Оля помічила Настю, яка самотньо стояла під місячним сяйвом. Дівчина здавалася такою замріяною, беззахисною й милою, що Оля вирішила розіграти її — так би мовити, розрядити важку атмосферу перед пошуками. Проте підсумкового результату вони передбачити не змогли: тепер перед ними лежала бліда, мов полотно, Настя без жодних ознак свідомості.