Глава 4. Межа болю.

Дорога потопала в густому, липкому тумані, що важко повз по лобовому склу. В салоні панувала важка тиша, яку порушував лише рівний гул двигуна та монотонний скрегіт двірників.

Іван сидів на пасажирському сидінні, упершись плечем об дверцята. Він байдуже дивився у вікно на темні силуети закинутих будинків, а потім — високих дерев. Раптом він тихо хмикнув, і цей сміх був настільки сухим та токсичним, що в салоні немов похолодало.

— Ти дивись на нього... — Іван повільно повернув голову до Максима, обпалюючи його колючим поглядом. — Відколи це ти в нас став героєм, Максиме? Дивлюся, плечі розправив, сестрі пообіцяв гори звернути. Аж смішно дивитися на цей дешевий театр одного актора.

Максим настільки міцно стиснув кермо, що його кістячки пальців аж побіліли від напруги, але промовчав, не зводячи очей з розмитої дороги.

— Що, мовчимо? — голос Івана став різкішим, у ньому прослизнула неприхована насолода чужою розгубленістю. — Забув, хто ти такий? І з ким ти взагалі зв'язуєшся? Ти ж тремтиш ізсередини, я ж бачу, як ця жилка на скроні б'ється. Навіщо цей цирк із благородством?

— Закрий рот, Іване, — крізь зуби процідив Максим, кинувши на нього швидкий, сповнений люті погляд.

— Ого, які ми сміливі! — Іван театрально підняв руки вгору, а в голосі дзвеніла отруйна іронія. — Звідки така хоробрість, а? А, почекай... Невже ти так сильно хочеш затягнути Настю в ліжко, що вирішив як благородний лицар врятувати її з пащі дракона?

Машина різко загальмувала біля похмурих ворота кладовища, шини з гучним скреготом заскользили по щебеню. Максим різко смикнув ручник і повернувся до Івана, дивлячись йому просто в очі, в яких вирувала дика, стримувана лють.

— Краще я згнию тут, ніж буду таким цинічним виродком, як ти, що вміє лише насолоджуватися чужим болем!

Іван різко відвернувся, переводячи погляд на лобове скло та похмурі ворота, що вимальовувалися в молочній імлистій темряві. Знущальна усмішка зникла з його обличчя, залишивши лише важку, гірку порожнечу.

Коли він заговорив знову, його голос втратив колючу іронію — тепер у ньому звучала болісна, оголена самокритика.

— А знаєш, що найсмішніше у всьому цьому?.. — тихо, майже нечутним шепотом вимовив він, дивлячись кудись уперед. — Твоя показна хоробрість... вона така недоречна. Але принаймні вона в тебе є. А де була ця сміливість тоді, коли ми були разом?

— Я просто... я не розумів, що роблю...

— Чому я досі дивуюся такому байдужому ставленню до нашого минулого?

— Та не було в минулому нічого стабільного! Ти постійно страждав біля мене. Як ти тоді сам сказав... «краще знайти якогось старого пердуна, ніж знову зустрічатися з тобою»!

— Це були емоції! Хіба ти не розумієш, що людина говорить зі злості?! — Іван різко повернувся до нього, обличчя хлопця спотворилося від болю. — Ти тоді надзвичайно сильно образив мене, розтоптав усе, що я відчував. Я готовий був піти за тобою на край світу, варто було лише поманити пальцем! А ти що? Ти просто злякався. Думки сторонніх людей для тебе завжди важили більше, ніж твоє власне щастя!

— Та я й думав тоді про своє щастя! — вибухнув Максим, різко вдаривши рукою по панелі приладів. — Мені зараз немає жодного діла до твоїх докорів! Хіба ти не бачиш, що світ не крутиться навколо тебе одного? Ти тримаєшся за мене, як маніяк, вимагаючи, щоб я все кинув заради твоїх образ! Схаменися, подивися, що робиться навколо! Мені зараз зовсім не до минулого, коли ми всі на волосині від справжньої біди!

Не чекаючи відповіді, Максим вилетів із салону, гучно й люто грюкнувши дверима. Його до білої гарячки дратували ці розмови, але ще більше — гірка правда в словах Івана, від якої нікуди було подітися.

У ту саму мить, поки Іван залишався сидіти в машині, спогади, від яких Максим так довго й відчайдушно намагався сховатися, різким, нищівним потоком захопили його свідомість.

Усе почалося два роки тому, коли йому виповнилося двадцять. Тоді його звичний світ почав тріщати по швах: Максим вперше чітко усвідомив те, що придушував у собі роками. Його нудило від однієї думки про те, щоб зустрічатися з дівчатами, хоч він і намагався за звичкою ходити на якісь побачення, переконуючи самого себе у «нормальності». Але власну природу неможливо було обдурити вічно.

Зрозумівши, що він зовсім не такий, як усі навколо, Максим відчув панічний жах і крижану самотність. У пошуках відповідей він наважився на відчайдушний крок — уперше в житті пірнути в невідомість і потайки піти до гей-клубу. Серед гучної музики, напівтемряви й чужих впевнених облич він почувався абсолютно загубленим, доки не зустрів Івана. Той підійшов першим, заговорив, і виявилося, що йому теж двадцять — точнісінько як Максиму. Ця випадкова схожість і спільне відчуття чужості у звичному світі миттєво зблизили їх.

Почалися довгі прогулянки затишними вулицями рідного міста, походи на комедійні фільми до кінотеатрів, зустрічі в тихих пабах, нічні розмови годинами. Проте радість від перших справжніх почуттів швидко отруїв тваринний страх. Максим панічно боявся будь-кого зустріти.

Коли вони гуляли разом, він постійно озирався через плече, ховав очі й здригався від кожного знайомого обличчя, смертельно боячись, що друзі чи знайомі дізнаються правду. Через цей страх він вимагав від Івана обережності, благав приховувати їхні стосунки й триматися на людях так, ніби вони просто випадкові знайомі.

Тим часом удома продовжували тиснути батьки. Вони заводили розмови про майбутнє, натякали або прямо наполягали на тому, що настав час шукати хорошу дівчину, одружуватися, заводити дітей і жити «як усі». Іван шалено дратувався через цей лицемірний тиск, вимагаючи від Максима рішучості й відкритості, якої в того не було й близько.

Максим панічно боявся пізнати самого себе до кінця, ховаючись за чужими очікуваннями та власними комплексами. А потім сталася точка неповернення. Зовсім випадково, через якісь дрібні деталі в розмові спільних знайомих у тому ж гей-барі, Максим з'ясував шокуючу правду: Іванові насправді було всього сімнадцять, і він навчався в одному училищі з його сестрою! Через сімейні обставини та проблеми з батьками хлопець пропустив пару років, виявившись молодшим, ніж казав. Для Максима, який і так ледве тримав у купі власний розбитий світ, це стало остаточним шоком. Не витримавши ні морального тиску, ні прірви між ними, ні страху перед реальністю, він різко розірвав із ним усе, намагаючись назавжди стерти цей розділ зі свого життя. Хто ж міг знати, що доля знову зіштовхне їх обличчям до обличчя у найстрашніший момент?