Глава 3. Гірка розплата.

—Чому ви досі її не шукаєте?! — голос Максима зривався на крик, розриваючи тяжку тишу кабінету.

— Заспокойтеся, молодий чоловіче.

— Та як тут заспокоїтися?! Вона пропала кілька годин тому! Це точно він! Це його рук діло!

— Максе, заспокойся, благаю... — спробувала зупинити його Катя.

— Не смій мене заспокоювати, Катю! — хлопець різко перевів свій злий, налитий кров'ю погляд на дівчину. В його очах читалося таке шаленство, що здавалося, він готовий стерти з лиця землі будь-кого, хто стане на шляху. — Я зараз навіть не подивлюся, що ти дівчина, і вдарю!

Пару годин тому...

Вони пройшли вже кілька десятків метрів уздовж темної лісової стежки під гучний сміх і жарти, абсолютно не помітивши, як їхня подруга відстала. Аж раптом нічну тишу прорізав ледь чутний хрускіт гілок десь у гущавині неподалік.

Оля різко завмерла, вдивляючись у чорну непроглядну стіну між деревами, де за химерним сплетінням гілок майнув чийсь силует. Її погляд вихопив із темряви два холодні, зосереджені вогники очей, що пильно стежили за ними з мороку.

— Зачекайте... — стривожено прошепотіла Оля, міцно вхопивши Максима за руку й показуючи пальцем у глиб лісу. — Я когось бачу... Там хтось є!

У ту ж секунду, щойно її слова розітнули тишу, постать у тіні різко кинулась геть. Пролунав швидкий, важкий тріск гілок під ногами — невідомець стрімко розчинявся в темряві лісу, залишивши по собі лише липкий жах і моторошне усвідомлення: за ними весь цей час стежили.

Не роздумуючи ні секунди й піддавшись сліпій паніці, першою в гущавину кинулась Оля, намагаючись наздогнати силует, що тікав. За нею миттєво рвонули Максим і Катя — адреналін зашкалював, а думка про те, що за ними полюють і невідомий ось-ось зникне, гнала їх уперед. Вони сліпо бігли на звуки кроків, не звертаючи уваги на те, куди саме спрямовують свої кроки, і заходили все глибше й глибше в непролазну хащу.

Добігши ще кільканадцять метрів углиб дикого лісу, Оля різко зупинилася, важко й судорожно хапаючи ротом холодне нічне повітря. Серце шалено калатало в грудях, а в скронях стукав пульс. Чагарники навколо були порожніми. Вона прислухалася до звуків нічного лісу, але не відчувала нічого, окрім власного страху — незнайомець остаточно відірвався від них, заховався і притаївся поміж чорних стовбурів.

Максим зігнувся, спираючись руками на коліна й намагаючись віддихатися. Оля тривожно роздивлялася довкола, намагаючись хоч щось вихопити променем ліхтарика.

— Що це було? — трохи заспокоївшись, спитав хлопець.

— Ти думаєш... це був він? — задихаючись, прошепотіла Катя.

І саме в ту секунду, коли тиша знову навалилася на них важким, напівмертвим тягарем, у повітрі зависло липке, крижане усвідомлення. Шум у вухах стих, поступившись місцем страшній, пронизливій порожнечі.

— Зачекайте... — важко дихаючи, випалила Оля, різко обертаючись назад, туди, звідки вони щойно прибігли. — А де... де Настя?

Вони втрьох різко роззирнулися навколо, вдивляючись у темні тіні дерев.

Стежки за спиною не було видно. Навколо здіймалися абсолютно однакові, химерні силуети сосен, а позаду — нікого. Густий мороз пробіг по шкірі кожного з них: у гарячій гонитві за призрачним незнайомцем вони повністю забули про подругу, залишивши її саму в цьому небезпечному лісі. Тепер ніяких слідів чи голосів Насті чутно не було. Паніка, яка лише на мить стихла від бігу, з новою, руйнівною силою вдарила по їхніх нервах.

— Вона ж щойно була тут... — розгублено оглянувшись, сказав Максим. — Може, сама пішла додому?

— І нічого нам не сказала?! — нервово прокушуючи губу до крові, вигукнула Катя.

— Невже... невже все це було сплановано для того, щоб вона залишилася одна?.. — зім'ятим від жаху голосом промовила Оля.

— Ти про що взагалі?! — здивувався Максим. — Просто подзвони їй на телефон!

Оля знервовано почала шарітися по кишенях і сумці. Найгірші передбачення стискали її горло залізним обручем — вона вже розуміла, що це не міг бути простий збіг. Хтось свідомо хотів, аби Настя залишилася беззахисною.

Діставши телефон, вона судорожно натиснула на виклик перед ім'ям «Настя». Довгі гудки пішли по лінії, і вже за кілька секунд у тиші нічного лісу з динаміка лунко й моторошно зазвучала дитяча лічилка:

Раз, два, три, чотири, п'ять... Хто піде Настю шукать?..

На цьому дзвінок обірвався, змусивши трійцю завмерти від крижаної паніки та дикого, незбагненного жаху в очах хлопця.

— Що це за хворий жарт?.. — прошепотів Максим.

Але відповіді він не отримав. Катя й Оля, не роздумуючи більше ні секунди, з дикими криками кинулися назад — у той бік, де кілька хвилин тому залишили Настю самою. Хлопцю нічого не залишалося, як бігти слідом за ними.

Кожна з них уже прокручувала у свідомості найстрашніші сценарії. Настя ніколи б не стала так жорстоко й безглуздо над ними жартувати. Це був він. Це був його план. Він стежив за кожним їхнім кроком.

Вони бігли назад, здавалося, ще швидше, ніж під час погоні за незнайомцем. Вискочивши на знайому стежку, Оля знову судорожно набрала номер, і здалеку в темряві вловила слабкий, приглушений звук чужого дзвінка. Вона бігла з останніх сил, відчайдушно благаючи Всесвіт про одне: хай Настя просто стоїть за наступним поворотом, злиться на них і чекає. Але ні.

На невеликій лісовій галявинці, за кілька метрів від стежки, у траві ледь помітно мерехтів слабкий проміжок кишенькового ліхтарика, вихоплюючи з мороку якусь самотню річ.

Оля підійшла ближче — і подих збився. На землі валявся кривавий, заляпаний багнюкою кросівок Насті.

Від цієї картини ноги Олі підкосилися. Вона безсило впала на коліна, затуливши рот долонями, аби стримувати крик розпачу, доки гарячі сльози рікою лилися з очей від усвідомлення невідворотного.

Катя підійшла повільно, як уві сні, і завмерла за кілька кроків від Олі. Максим підбіг останнього й зупинився. Він ще до кінця не розумів усіх деталей, але сама атмосфера навколо кричала про те, що тут сталося непоправне.