Глава 5. Правда що вбиває.

Маленька дівчинка підійшла впритул, тримаючи в руках зім’ятий, розфарбований олівцями дитячий малюнок, і її дзвінкий, чистий голос пролунав у задушливій тиші напрочуд моторошною, неприродною порожнечею: 

— Мамусь, дивись, якого гарного коника я намалювала.

— Не зараз, сонечко, я зайнята, — пролунала байдужа, крижана відповідь жіночого голосу, що навіть не обернувся.

— Ну, мамусю, ти ж завжди зайнята...

— Я сказала — не зараз! Відстань!

У цю мить повітря в кімнаті наче згустилося, перетворившись на в’язку, крижану суспензію, що забивала легені. Чорні очі жінки повільно, з жахливою механічною затримкою повернулися на дитину, а її рот почав розтягуватися в неприродній, хижій усмішці — немов хтось грубо, безжально й криваво зашив її губи товстими, чорними капроновими нитками. Але як тоді вона говорила? Як вона продовжувала дивитися і випромінювати цю липку загрозу, якщо її вуста були наглухо стягнуті, приховуючи під собою невимовну таємницю?

Незрозуміла постать повільно повернулася до неї, заговоривши вже зовсім не своїм, чужим, потрісканим голосом. Нитки на її власних губах почали повільно, з вологим, бридким звуком розриваної шкіри й сухожиль, відриватися. Все навколо заливалося гарячою, густою темною кров’ю, але жінка не зважала на це — вона стояла абсолютно нерухомо, лише дрібно й ритмічно смикаючись у напівтіні, втупившись у перелякану дитину своїми глибокими, порожніми чорними очима.

І тоді з самої глибини темної кімнати пролунав крижаний і скрипучий шепіт:

— Пограйся з нею.

Очі різко розплющилися, але межа між моторошним сном і реальністю стерлася настільки повною мірою, що серце здавалося готовим вистрибнути з грудей.

Вона лежала у липкій, заповненій мороком темряві, судорожно намагаючись зібрати розсипані думки, але паніка вже холодними пазурами впивалася у свідомість. Усе тіло пронизував дикий, пульсуючий біль у голові, а всередині наростало глухе питання: де вона і як сюди потрапила?

Змушуючи себе боротися з жахом, вона не дозволяла паніці повністю взяти над собою гору. Через декілька секунд зіниці почали звикати до темряви, і простір навколо став поступово проступати крізь морок. Першим у ніс ударив різкий, задушливий запах сирості і плісняви, що нагадував занедбаний підвал.

Повільно озираючись навколо, вона помітила невелике віконце, крізь яке пробивався тонкий, блідий промінчик місячного світла з двору. Ззовні долинав лише тривожний шум вітру, що колихав гілки дерев, але навколо стояла неприродна, мертва тиша — ні птахів, ні цвіркунів, ані жодного звуку життя.

Погляд почав чіплятися за деталі моторошного приміщення: біля крихітного віконця стояв старий дерев’яний стіл, уже вкритий білими плямами цвілі; поруч примостився ще один столик, а в кутку темніла відкрита шафа з розкиданими папками та старими книгами. Окрім сирості, повітря просочувалося важким лікарняним духом старих медикаментів, від чого створювалося повне відчуття перебування в покинутій лікарні.

Але найгірше чекало попереду: її очі зупинилися на чомусь прямо навпроти. У темряві виднілась велика лялька хлопчика років семи, одягнена в піжаму з ведмедиком. Його скляні очі дивилися просто на неї з таким живим, пронизливим поглядом, що на мить здавалося, ніби це справжня дитина. Лише проблиск місячного сяйва видавав у ньому штучність — покритий лаком дерев’яний хлопчик моторошно застиг у темряві, випромінюючи незрозумілу, холодну загрозу. Піноккіо — тільки без довгого носа. Більше в цій схожості нічого не було.

Розум повертався поступово, продираючись крізь пелену болю чи отрути, відчуття нагадувало густий туман. Вона почала усвідомлювати, чому опинилася тут: її викрав Скульптор, і вона тепер сама у цьому моторошному місці, не до кінця розуміючи ні де перебуває, ні що їй узагалі робити.

Яким же було її здивування, коли вона вирішила злегка поворушити тілом і раптом зрозуміла, що зовсім не прив’язана до поверхні! Це давало крихітний, але реальний шанс на втечу — поки його немає поруч, варто спробувати зникнути. От тільки щойно вона спробувала різко піднятись, як у боку спалахнув дикий, пронизливий біль, від якого в неї перед очима все знову попливло, і вона безсило впала назад.

Світ на секунду знову потонув у темряві, але мозок продовжував гарячково липнути думками: треба діяти, інакше вона більше ніколи не відчує свіжий запах природи, не побачить теплий захід сонця, не зможе поговорити з друзями. А що як батьки? Якщо друзі насправді не зрадили її, як хотів вбити їй у голову Скульптор, а помітили її зникнення, вони побіжать повідомляти поліцію, а поліція буде змушена повідомити батьків, а ті просто збожеволіють, дізнавшись про викрадення. Друзям доведеться розповісти всю гірку правду про те, що сталося насправді, аби пошуки почалися якомога швидше...

«Навіщо я взагалі на це пішла?» — розум чітко й спрямовано сигналізував про наслідки, але вона раз у раз ігнорувала ці попередження. Чому викрали саме її? Якщо Катя активно шукала вбивцю, то вона ж аж ніяк не головний герой цієї історії... хоча зараз чомусь надто чітко розуміла, чому вибір пав саме на неї.

У тиші десь удалині почулися кроки, що невблаганно наближалися. У цю ж мить у її голову прийшла шалена, ризикована ідея, за яку вона вирішила вчепитися.

— Ну і хто торкався до моєї дівчинки? Дені, ти? — пролунав над нею знущальний голос.

«Ну чому я знову маю чути цей бридкий голос?» — у неї так і свербіло плюнути йому просто в обличчя. Вона вирішила не розплющувати очей: страх нікуди не зник, але й пасивно гнити в цій темній кімнаті вона не збиралась, тому вирішила чітко триматись свого плану.

Тим часом вона відчувала, як Скульптор підходить усе ближче. Вона чітко розуміла, що їй робити і ким він є насправді.

Скульптор був перфекціоністом до глибини душі, і йому зовсім не сподобалось, як недбало вона лежала. Він прийшов упритул, аби правильно, за своїм жахливим задумом, поправити свій «виріб» — і це стало його фатальною помилкою.