Глава 1. Точка не повернення

Пройшло два дні після тієї важкої розмови в шкільній бібліотеці. Два дні, упродовж яких Катя знову просто провалилася крізь землю. Вона не відповідала на мої нескінченні дзвінки, ігнорувала повідомлення й не з’являлася на уроках. Наступного ранку після нашої угоди на мій екран прийшло лише одне коротке, сухе й холодне повідомлення: «Дай мені час».

І я дала. Бо знала: не вистачить усього часу людства, аби по-справжньому примиритися з утратою близької людини.

Навіть звичайна смерть літньої, рідної людини від старості чи хвороби здатна вирвати пів серця. Навіть коли ти розумієш, що ми не вічні, і свідомо готуєш себе до того, що цей час колись настане. Але жорстоке вбивство... Вбивство розриває душу на найдрібніші крихти й миттєво відбирає будь-який сенс жити далі.

У перші дні ти мимовільно згадуєш найвеселіші, найсвітліші моменти з тією людиною, усміхаєшся цим спогадам, а вже за секунду тебе накриває крижана хвиля усвідомлення: її більше немає. Ви були поруч усе життя, але тепер здається, що цього часу було катастрофічно замало. Що ви майже нічого не встигли спробувати разом, що ти занадто рідко обіймав її й не казав важливих слів. Ти починаєш самозабутньо ненавидіти себе за кожен момент, коли тебе не було поруч. Думаєш про те, як важко їй було чути ті дурні, злі речі, які ти колись кинув зопалу; згадуєш, як шкодував часу на зустріч лише тому, що хотілося побути вдома наодинці...

Убивство — це не смерть від старості. До нього неможливо підготуватися. Це наче шлях, яким ти впевнено йшов, раптово й безпощадно обірвали прямо перед тобою. Ти застигаєш на краю прірви й не знаєш, що робити далі. Куди йти? Шлях попереду — це лише темна, порожня безодня. І тобі залишається або безпорадно стояти на місці, або подумки вирушати в минуле, намагаючись розгледіти в далекій пітьмі ваше нездійсненне майбутнє. Яким би воно було? Що чекало б на вас там, на тому кінці шляху? Ти ніколи про це не дізнаєшся. І ти все глибше тонеш у цьому майбутньому, у якого більше немає дороги.

Сьогодні були похорони Ірини.

Через те що це було не просто насильство, а черговий кривавий слід серійного вбивці, поліція відмовилася одразу віддавати тіло родині. Потрібно було провести безліч експертиз, оглядів, зібрати найдрібніші мікрочастинки доказів і зробити розтин. Батьки Іри благали не чинити наруги над тілом, Ігор категорично писав відмови, але влада й слідчі органи не слухали нікого.

Для системи Іра була не живою колись дівчиною з власними мріями, а лише черговим "об’єктом", новою жертвою Скульптора, за яким вони безрезультатно ганялися вже кілька місяців. Для них це був гештальт, який потрібно було терміново закрити перед вищим керівництвом. А почуття вбитих горем батьків... кого вони взагалі хвилювали? Вони ж роблять "важливу справу на благо суспільства", то яке їм діло до чужого болю?

Коли відвідування й огляди нарешті закінчилися, тіло дівчини видали в стандартній, білій осиновій труні — своєрідному бездушному "подарунку" від держави. Поліцейські наполегливо попросили не відкривати віко й попрощатися з закритою коробкою. Вони сухо пояснили це тим, що обличчя дівчини було в надто жахливому стані, і жодна посмертна косметика не здатна була це виправити.

Ігор навіть не став сперечатися. Хоч за життя він постійно скаржився на Іру, називав її божевільною й бурчав, що з її способом життя вона довго не протягне, він усе ж був її батьком. І як будь-якому батькові у світі, йому відчайдушно хотілося запам’ятати свою дитину веселою, доброю й милою дівчинкою, а не тим понівеченим тілом, яке залишилося після жорстоких рук Скульптора та холодних скальпелів патологоанатомів.

Того дня навіть сама природа, здавалося, показувала всьому місту, як їй шкода втрачати таку чисту душу. Небо затягнуло важкими, сірими хмарами з глибоким чорним відтінком. Холодний, вогкий вітер сильно колихав вікові дерева, і в тихому скрипі їхніх гілок чувся виразний плач — наче вони тужили про те, що ці маленькі босі ніжки більше ніколи не тупотітимуть по вологій землі. Сонце заховалося глибоко за горизонт і так і не змогло випростати жодного промінчика світла в цей важкий для людей день.

Наше містечко було зовсім невеликим — усього якихось сім тисяч мешканців, але про це моторошне горе дізнався кожен. На цвинтар прийшло стільки людей, що за їхніми спинами та чорними парасолями практично неможливо було розгледіти зелені клаптики трави. Усі вони тихо співчували батькам.

Ігор стояв біля краю свіжовикопаної ями непохитно, мов старий загартований дуб. Якщо подивитися на нього побіжним поглядом, можна було подумати, що ця подія його взагалі не чіпає: жодних сліз, обличчя схоже на застиглу маску, мова спокійна, а рухи стримані й холодні. Але варто було придивитися уважніше, і перед очима поставав зламаний, невимовно втомлений батько: його сіра сорочка була пом’ята й незаправлена, затягнута абияк краватка з’їхала набік, шнурівки на туфлях розв’язалися й бруднилися в сирій землі... А мати просто ридала не зупиняючись, спираючись на його плече.

Каті на похороні не було.

Коли труну нарешті опустили в темноту й пролунали перші грудки землі, що вдарилися об дерево, батьки пішли першими. Ігор дбайливо обійняв тремтячу від сліз дружину й повільною, важкою ходою попрямував до виходу з цвинтаря. За ними потроху почав розходитися й увесь натовп.

Лише ми з Олею так і залишилися стояти навпроти прямокутного мармурового каменю, на якому було викарбувано єдине слово: «Ірина».

Це було так моторошно: все, що залишилося від цілого людського життя, від думок, сміху, почуттів і мрій — це якась бездушна каменюка, на якій холодним різцем вибито твоє ім'я та дві дати: народження й кінця.

Вітер ставав дедалі різкішим, а хмари згущалися в одну суцільну чорну тучу, яка от-от мала виплакати на землю всі ті сльози, що збиралися в наших серцях. Ми з Олею не дозволяли собі плакати. Іра за життя терпіти не могла, коли хтось поруч плакав. Вона завжди говорила дивну, але глибоку фразу: «Мені боляче від того, що я не можу забрати собі чужий біль».