Дід Орест, який мене ростив, серйозно захворів і не має стимулу жити далі. Каже, що тільки онуки могли б його врятувати і дати цей стимул.
Кузени, схоже, всерйоз замислюються над спадкоємцями, а я раптово зустрічаю колишню...

— Ой! — тільки й чую знизу, опускаю погляд і бачу маленького хлопчика років двох на вигляд максимум. Хоча, може і менше, я в цьому не розбираюсь.
— Вибачте, — його наздоганяє молода жінка, бере на руки, розгинається, — і я впізнаю її. Це Оксана, моя колишня, з якою ми розійшлися на не дуже приємній хвилі кілька років тому.
Коли наші погляди зустрічаються, вона вражено завмирає, притискаючи до себе дитину.
— Ой, це ти… — виривається у неї.
— Це твій син? — раптом здогадка прошибає, немов блискавка. Якщо він її, то він може бути і моїм. — Скільки йому років?...