3. Всеволод 

Спочатку, коли я бачу її, мені хочеться посваритись. Я був такий злий на неї тоді, образа нікуди не пройшла, щойно бачу її, відчуваю цю образу з новою силою, ніби і не пройшло цих років.

 — Зіграти твою дівчину? Ти серйозно? — вона виглядає враженою. 

 — Мій дід в лікарні. Кажу ж, він хоче скласти лапки і заповіт писати, — підтискаю губи. — А я йому цього дозволяти не збираюсь. Те, що ми зустрілись, це доля.

Мені боляче навіть бачити її, але дід мені дорожчий, ніж колишня образа. Я дуже хочу, щоб йому стало краще. В обман і якусь дівку з дитиною зі сторони він не повірить. А якщо це реально буде моя колишня, про яку він знав… Все може вийти. А про Оксану він знав. Ми говорили про неї, я казав, що у мене серйозні наміри… Поки вона не зрадила. Дідові про зраду я не казав тоді. Взагалі нікому нічого не розповідав. Хоча думаю, він здогадувався… Бо дуже погано мені було тоді. І зараз погано. 

 — І що ти скажеш дідові про те, чому не піклувався долею своєї дитини? — вона виділяє слово “своєї”, так що це звучить іронічно. 

— Скажу, що ми посварились і я не знав? — відповідаю питанням на питання. — Ми ж реально посварились. Ти мені зрадила.

Її обличчя відразу кам’яніє. 

 — Вибач, нам із Марком треба йти. Мені шкода, що твій дід хворіє, він хороша людина. Але я не можу нічим тобі допомогти, — каже вона, поправляючи капюшон курточки на малому. 

— Оксано, стій, — торкаюсь її запʼястка, коли вона вже розвертається, щоб піти геть. — Пробач. Я не мав піднімати ту тему. Я обіцяю її не піднімати. Але ти потрібна мені. Я готови й зробити будь-що, аби він тільки пожив довше. Ти ж знаєш, що він ростив нас. Ти все про мене знаєш. Знаєш, що ближчої за нього людини в мене немає.

Оксана зітхає, і по її обличчю видно, що вона вагається. 

 — Я не хочу обманювати твого дідуся, — зрештою каже вона. — Це неправильно. Не ображайся, але нам дійсно треба йти, малому пора спати…

— Мамо, хто це? — малий визирає з-за її спини і наші погляди з ним зустрічаються.

Може, в мене параноя, але ж у нього навіть колір волосся і очей схожі на мої. Хоча, Оксана ж фарбована блондинка, хтозна, який там в неї колір волосся насправді. 

Я тягнусь до нього і поправляю шапку, а потім помічаю волосинку на його плечі. І мені в голову приходить геніальний план. Волосинку я забираю, сподіваюсь, непомітно, і кладу її в кишеню.

 — Це мій знайомий, його звуть Всеволод, — каже Оксана, беручи малого за руку. — Марку, скажи дяді Всеволоду “До побачення”! 

 — До побачення! — чемно прощається хлопчик, і поки вони йдуть до будинку, він раз по раз з цікавістю озирається на мене. 

Я теж дивлюсь їм вслід. Бляха… Вона ж могла мене обманути. Цілком могла. Не дарма я взяв цю волосину!

Я дістаю руку з кишені, в якій все ще волосина. Потім йду до машини, в машині знаходжу файл, в який і закладаю ту волосину, бо малих пакетиків для подібного в мене нема. Авжеж, не щодня блін зустрічаєш колишню з ймовірним нащадком… Мені навіть здається, що малий схожий на мене. 

Я дзвоню до клініки, в якій спостерігаюсь, і питаю, чи роблять вони тести на батьківство і чи достатньо для цього волосся, як в кіно. Відповідь позитивна.

Коли їду туди, відчуваю хвилювання. Вона не зможе нічого протиставити тесту ДНК. Якщо буде доведено, що це моя дитина, вона буде змушена мені допомогти. 

Який би злий я не був на неї, в цю мить мені дійсно хочеться, щоб батьком дитини виявився я. Хочеться, щоб вона тоді мене просто обманула… 

Ось і чергова глава!

Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна, ви вводите тільки пошту і придумуєте пароль, або як в інших додатках, реєструєтесь прямо через фейсбук =) 

Якщо зареєструєтесь, будете завжди мати цю книгу під рукою, щоб читати щовечора) 

Також чекаю на коментарі!