2. Оксана

Це ж треба такому статися, щоб ми в мільйонному місті  зіткнулися посеред вулиці з тим, кого я хотіла зустріти менше всього — зі своїм колишнім і батьком Марка. 

Ми з Всеволодом познайомилися на вечірці в друзів, він був справжнім душею компанії, а я навпаки скромно сиділа в куточку, бо вперше прийшла в цю компанію і майже нікого тут не знала, за винятком своєї подруги, яка мене сюди й привела, та її хлопця. Але, як і варто було очікувати, вони, захоплені одне одним, забули про моє існування, та й інші гості здавалося мене не помічали, і я вже замислилась над тим, щоб викликати таксі і поїхати додому, як до мене підійшов Всеволод. 

— Привіт, чому сама сидиш? Будеш шампанське? — він простягнув мені келих. 

— Дякую, — я знічено глянула на нього. — Та я вже додому збиралася…

— Так швидко? — він підсів до мене. — Шкода… Я думав, ми поспілкуємось. Нарешті мене відпустили приятелі, — він кивнув на компашку хлопців, які стояли біля бару і пили коктейлі. — Вони вже в тій кондиції, коли не звертають уваги ні на що, окрім коктейлів. Згадують студентські роки, так би мовити. 

 — Ясно… — я спідлоба глянула на нього, він здавався мені таким красивим, прямо ідеальним, а я почувалася незграбною, смішною. Я не звикла до уваги хлопців, тим більше таких, як Всеволод. І при думці, що всі ті дівчата, які заглядалися на нього, бачать, що він підійшов саме до мене, мені ставало якось так  приємно на душі… Я взяла з його рук келих і зробила великий ковток, шампанське вдарило в голову, і я відчула себе впевненішою. — Я за тобою спостерігала, — сказала я і усміхнулась йому. 

— Я теж за тобою спостерігав, — він усміхнувся. — Тебе ж звуть Оксаною, так? Я розпитав. Ти на останньому курсі. Відмінниця і все таке, як тебе сюди затягнули?

 — Прийшла з подругою, але вона зі своїм хлопцем, — сказала я.  — Тож я вже думала піти по-англійськи. 

— Може, я тебе проведу? Можу підвезти на машині… А ти залишиш мені свій номер і може, ми завтра побачимось?...

 — Так, я не проти, — сказала я, відчуваючи, що моє серце б’ється швидше, коли я дивлюся в його дуже красиві очі. Може, це було нерозумно — сідати в машину увечері з хлопцем, якого я майже не знала, але на підсвідомому рівні я відчувала, що він мене не образить, і не помилилася…

Тоді не образив, образа прийшла значно пізніше… Але у той день все було чудово, Всеволод підвіз мене до будинку, я продиктувала йому свій номер телефону, і наступного дня ми разом пішли в кіно. Я почувалася поряд з ним так вільно і затишно, наче ми були знайомі не один день, а багато років.  А потім я зрозуміла, що закохалася в нього… Ходила щаслива, мама теж помітила це. 

Вона сказала мені, щоб я була обережна, не кидалася стрімголов у стосунки, а спершу більше дізналася про хлопця. Але я тільки відмахнулася від її порад. Всеволод був найкращим, які тут ще потрібні перевірки та аргументи? У мами були свої причини не довіряти чоловікам, адже тато покинув її і пішов до іншої жінки, коли мені ще й трьох років не було, і з того часу ми з нею жили удвох. Вона більше не намагалася створити сім’ю. Мабуть, не довіряла чоловікам. Але це ж не значило, що всі вони такі, як мій тато, що я теж залишусь сама? 

Але за якимось законом підлості я зрештою повторила долю своєї мами…

***

Я міцніше обіймаю Марка, серце калатає так, що готове  вискочити з грудей, в роті пересохло від хвилювання. 

 — Так, це мій син, — я роблю наголос на слові “мій”. — Йому півтора року. 

Насправді Маркові два, але я спеціально кажу, що він молодший, аби Всеволод не подумав, що це може бути його дитина. Зрештою чоловіки не дуже розбираються у віці таких маленьких діток, а Марко худорлявий і не надто високий, тож може зійти за молодшого. Але розумний він не на свій вік, і вже навіть досить добре розмовляє. Все ж, гени беруть своє… Я постійно бачу у ньому риси Всеволода, він навіть усміхається точнісінько так само — і на правій щоці у нього з’являється така ж ямочка…

— Півтора? — він зазирає мені в очі. — Тобто, це ми вже розійшлися, коли ти завагітніла?

 — Так, — киваю я і відчуваю, як на щоках проступає зрадницький рум’янець.  — Так вийшло…

— І де його батько? — він одразу ледь насуплюється. 

 — А яке це має для тебе значення? — я відчуваю, як усе тіло напружується, мені хочеться розвернутися і піти геть, але я чомусь залишаюся стояти і дивитися в такі знайомі очі. 

— Велике! Якщо ти не з ним разом зараз, зіграй мою дівчину. У мене дід помирає. Якщо він подумає, що в нього є онук, то знову захоче жити, він так і сказав…

Ось і чергова глава!

Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна, ви вводите тільки пошту і придумуєте пароль, або як в інших додатках, реєструєтесь прямо через фейсбук =) 

Якщо зареєструєтесь, будете завжди мати цю книгу під рукою, щоб читати щовечора) 

Також чекаю на коментарі!