1. Всеволод

Коли дід Орест кличе нас усіх до себе в лікарню, я відчуваю, що це не до добра. Він останнім часом гірше виглядає. Та і з лікарні майже не виходить. Раніше тільки курси проходив. А він залишився у мене єдиним старшим родичем. 

Мої кузени Єгор і Женя теж тут. Я зустрічаюсь з ними в коридорі, який веде до палати. Вони щось обговорюють, але щойно бачать мене, замовкають. 

Єгор на якусь мить насуплюється, чи це мені просто здається, хтозна. Але потім киває мені.

Ми обмінюємось привітаннями, а потім він питає:

— З чого б це дід нас всіх трьох викликав одночасно, не знаєш?

— Без поняття, — знизую плечима. Ми з Єгором в нормальних стосунках, з Женею особливо не спілкуємось. Але дід виростив всіх нас, коли наші батьки загинули в тій страшній аварії…  Єгор непоганий, от тільки в родинному бізнесі ніяк не може себе знайти. Там від нього зазвичай більше проблем, ніж користі. — Ходімо і дізнаємось…

Ми заходимо до палати, вітаємось. Дід виглядає кепсько і у мене аж серце обливається кровʼю. Постарів ніби ще років на десять за останню госпіталізацію. Він мені як батько всі ці роки був. І залишається. Ближчої людини в мене немає. Він каже нам сідати, ми сідаємо. Перезираємось. 

— Добре, що ви всі прийшли, — каже він. — Бо щось мені останнім часом зле. прогнози лікарів невтішні, тому довелося подумати про заповіт…

Він обить паузу і оглядає нас усіх по черзі. 

 — Ну, ви знаєте, що у моїй власності двадцятивідсотковий пакет акцій нашого родинного бізнесу і будинок, в якому ви всі росли. Якщо це все ділити порівну між вами, ви пересваритесь, захочете продати будинок, а я хочу, щоб він залишився у родині. Тому я вирішив заповісти все своє майно комусь одному з вас, хто перший виконає необхідну умову…

Знову робить паузу, очікуючи нашої реакції.

Мене напружують його слова. Невже він збирається помирати? Та і перспектива змагання за якимись умовами мені не дуже імпонує. Мені треба працювати, а не це все… Хоча, віддавати будинок двійнятам взагалі не хочеться. Вони його точно продадуть, вони ніколи не були привʼязані до того місця, як я. 

— Діду, тобі ще рано думати про смерть, — кажу. 

 — Мені вже вісімдесят п’ять, не думаєте ж ви, що я житиму вічно? — бурчить він. — А от ви у вашому віці вже давно мали б завести сім’ї і стати батьками… Я хочу хоча б побачити правнуків, може, тоді з’явиться бажання ще трохи пожити… Отож, тому, хто першим обзаведеться спадкоємцем, я відпишу все — і акції, і будинок, таке моє рішення! Одразу ж ви все отримаєте, навіть якщо я ще буду живий…

Ми всі в шоці. Ото він завернув… 

— Це неочікувано, — коментує Женя. — Але я точно не збираюсь дітей заводити. Це стільки клопотів! Вільне життя набагато цікавіше!

До палати заходить медсестра і ввічливо каже, що діду час на процедури. Ми не встигаємо все як слід обговорити, коли нас буквально виганяють звідти. 

Коли вже спускаємось сходами, Єгор каже: 

— І що ти будеш робити?

— Нічого, — я хитаю головою. — У мене давно немає стосунків, ти ж знаєш. Оксана зрадила мене і я не збираюсь знову в когось закохуватись, заводити родину і все таке. Тож побажаю вам удачі, певно. 

Хоча, я трохи кривлю душею. Я не хочу віддавати будинок. Та і за акції у владі Єгора і Жені я також переживаю. Вони не надто хороші бізнесмени. Але з іншого боку, якщо це зробить діда щасливим, пофіг. Хай будуть їм акції. 

 — А я спробую поборотися за ці акції, — каже Єгор. — Будинок мені не дуже подобається, такі зараз не в моді. Але можна його продати любителям ретро-стилю…

— Може, я сам в тебе його потім викуплю, — усміхаюсь. Це мене теж влаштовує.

 — О’кей, я не проти, — він хитро усміхається у відповідь. — Треба шукати телефони своїх подружок і відразу братися до справи…

***

І все ж вся ця ситуація мене вибиває з колії. Після лікарні я навіть не їду в офіс. Вирішую прогулятись пішки і подумати. Хоч і думати особливо немає про що. Я все вже сказав тим двом. 

Трохи скорочую дорогу через парк, майже не дивлюсь по сторонах, бездумно втикаю в телефон, коли раптом мені в ноги врізається хтось.

— Ой! — тільки й чую знизу, опускаю погляд і бачу маленького хлопчика років двох на вигляд максимум. Хоча, може і менше, я в цьому не розбираюсь.

 — Вибачте, — його наздоганяє молода жінка, бере на руки, розгинається, — і я впізнаю її. Це Оксана, моя колишня, з якою ми розійшлися на не дуже приємній хвилі кілька років тому.

Коли наші погляди зустрічаються, вона вражено завмирає, притискаючи до себе дитину. 

 — Ой, це ти… — виривається у неї. 

— Це твій син? — раптом здогадка прошибає, немов блискавка. Якщо він її, то він може бути і моїм. — Скільки йому років?...

Привіт, ось і чергова новинка. Буду дуже вдячна за сердечко книзі та коментар, це надихає.Також не забудьте додати книгу до бібліотеки, щоб не пропустити оновлення, вони будуть щодня о  20.00.

Дяка вам за підтримку, це дуже важливо!