Будь-який метал має свою межу витривалості. Я випалив власну ізоляцію, намагаючись бути заземленням для чужого болю. Щоб вимкнути шум війни на поверхні й знайти тишу, я спустився в тунелі дніпровського метро.

Але підземка виявилася чужорідним аномальним простором — місцем, де простір зминається, потяги прямують у минуле, а людські жалі набувають чудернацьких форм під склепінням.

На порожній платформі «Вокзальної» я зустрів дівчину в білосніжній сукні зі срібною лінійкою в тремтячих руках, яка з маніакальним відчаєм міряє кути й забороняє повітрю коливатися не за стандартом. Вона намагається втримати ідеальну симетрію, доки підземелля випробовує нас обох на розрив.

Та найбільша небезпека чекає не в темряві закинутих вибоїв. Справжній, некерований хаос стереже нас угорі.