Вереск Диспетчера за спиною нарешті захлинувся в тунельній вогкості. Я йшов порожнім пероном уперед, де світло ліхтарів зрізалося тінлю під застиглим склепінням.
Поспішати не було потреби. Все було добре.
Біля підніжжя вимкненого ескалатора, просто на ребристій залізній сходинці, хтось сидів.
Я скинув темп. Це була Фея. Її кремові човники стояли поруч на брудній рифленій блясі. Вона сиділа босоніж, підібгавши коліна до підборіддя. Поділ білої сукні взявся жирною сірою смугою від гранітного пилу. Платинове волосся збилося; кілька тонких світлих пасом липли до вологих щік.
У пальцях вона все ще тримала зім'яті стебла ромашок. Вона повільно висмикувала білі пелюстки по одній і кидала вниз, у щілину між нерухомими зубцями металу.
Я підійшов на відстань двох кроків. Рука дівчини завмерла над квітом, але голови вона не звела.
Я мовчки опустився на сходинку нижче. Рифлений метал охолодив стегна крізь цупкий джинс. Я струсив із рукава темно-зеленої куртки сірий наліт гранітного пилу.
Ми сиділи в тиші. Вона дивилася на квітку у своїх пальцях, я — на темні жолоби між зубцями ескалатора. На тлі її розірваної, брудної білизни мої пошарпані черевики й темні рукави здавалися продовженням тунельної породи.
— Я порахувала, — тихо озвалася вона. Голос сів після крику й сліз, але скло з нього вивітрилося. — На цій ромашці їх тринадцять. Просте число. Не ділиться ні на що, крім себе та одиниці. Повний конструктивний брак.
Вона висмикнула білу смужку й пустила її вниз. Пелюстка впала на залізо між нашими підошвами.
— Раніше я б розтерла її черевиком, — продовжила дівчина, дивлячись на пошарпану жовту серцевину. — Але знаєте, що дивно? Вона пахне точно так само, як і ті, що мають рівні шістнадцять.
Я ледь помітно усміхнувся, дивлячись на темряву над нашими головами. Фея сиділа на брудній сходинці босоніж, із темними слідами туші на вилицях, і повільно обривала залишки білого кола.
Я сперся ліктем на гумовий поручень ескалатора й витримав коротку паузу. Потім абсолютно рівним, сухим тоном промовив:
— Знаєте...
Фея завмерла, звівши на мене червоні від сліз очі.
— Ви зараз дихаєте абсолютно несиметрично, — зауважив я. — Ваш видих щонайменше на дві десяті секунди довший за вдих. Ви грубо порушуєте геометрію повітря на станції.
Вона кліпнула раз, другий.
А потім її губи смикнулися. З горла вирвався дивний, хрипкий писк, що миттю перейшов у незграбне гикання. Вона спробувала затиснути рот долонею, але плечі вже ходили ходором. Дівчина пирхнула й зайшлася судомним, мокрим сміхом, витираючи зап'ястком залишки туші.
— Ви... Ви просто нестерпні! — видавила вона, ковтаючи повітря.
— Я лише фіксую фізичні параметри, — я знизав плечима, стримуючи усмішку. — До того ж коефіцієнт тертя цієї бляхи остаточно добив вашу сукню.
Вона глянула на сіру смугу на колінах і провела по ній долонею, втираючи мазутний пил ще глибше у волокна.
— До біса сукню, — кинула вона хрипко. — Бути еталоном надто виснажливо.
Тієї ж миті під нашими підошвами здригнувся метал.
З глибини перегону, куди ніколи не подавали пасажирські состави, долинув низький, важкий гул. Повітряна хвиля виштовхнула з тунелю запах гарячої олії, іржі та паленої гуми.
Я звівся на ноги й підійшов до краю платформи.
З темряви тунелю, важко погойдуючись на стиках рейок, на станцію викотився старий головний вагон. Крізь запилене скло пробивалося тьмяне жовте світло чергових ламп. Состав завмер навпроти нас із сухим скреготом гальмівних колодок; пневматика сипнула повітрям, і стулки дверей розійшлися в боки.
Усередині було порожньо: лише поздовжні лави з дерматину й пошарпаний лінолеум на підлозі.
Я глянув у салон, потім перевів погляд на Фею. Її пальці міцніше перехопили ремінці туфель, погляд метнувся до чорного провалу між вагоном і платформою.
— Його немає в розкладі, — сказала вона тихо.
— У нього взагалі немає графіка, — озвався я. — І кінцевої зупинки, здається, теж. Ми можемо просто проїхати крізь темряву. Подивитися, що там, на недобудованих лініях. Без жодних планів.
Я ступив до прочиненого тамбура й простягнув їй розкриту долоню. Дівчина дивилася на мої пальці кілька довгих секунд. Потім перехопила туфлі та стебла ромашок в одну руку, перевела подих і підвелася.
Босі ступні залишали на пильній гранітній плиті бліді відбитки. Вона підійшла впритул і опустила холодні пальці в мою долоню.
Ми зупинилися перед самим тамбуром. Відстань між нами скоротилася настільки, що я відчув ледь вловимий прохолодний аромат бергамоту та лимонної цедри, змішаний із сухим нальотом гранітного пилу.
— Тільки пообіцяйте мені одну річ, — тихо озвалася Фея.
Вона підвела погляд. На розмитому сльозами обличчі її очі здавалися льодисто-блакитними, майже прозорими у світлі станційних ламп. Холодна оцінка зникла — лишилася тільки незвична, беззахисна розгубленість.
— Яку? — запитав я. Голос мимоволі стих, а пульс під шкірою на зап'ясті помітно прискорив хід.
Куточки її губ ледь помітно смикнулися вгору — у боязкій, невпевненій усмішці:
— Ми не будемо вимірювати його швидкість лінійкою.
Я мовчки кивнув, не зводячи очей з її світлої райдужки. Пальці міцніше стиснули її руку, і ми разом переступили металевий поріг вагона.
Стулки за нашими спинами зійшлися з глухим пневматичним шипінням.