Серпневе сонце заливало кухню моєї бориспільської квартири рівним, бляклим світлом. Я сидів біля вікна, повільно розмішував чай і слухав низький гул компресора холодильника. Звичайний побутовий звук на частоті п'ятдесят герців. Мій слух
більше не шукав у ньому вібрацій високовольтної дуги. Це був просто холодильник.
Еля зіскочила зі стільця, м'яко переступила лапами й тицьнулася мордочкою в мою долоню, вимагаючи уваги. Я не міг її ігнорувати, тому погладив її теплу шерсть.
Мій погляд упав на власні зап’ястя. Від кистей і майже до ліктів шкіру перетинали блідо-рожеві смуги — зарубцьовані опіки. Це був слід на пам’ять про аномальне магнітне поле «Червоної Жили». Сьогодні на мені був звичайний літній світшот. Поверх нього я накинув тонку темно-зелену куртку — під землею протяги часом проймають до кісток, хоч би якою була спека нагорі.
Я допив чай і підійшов до відкритого рюкзака на дивані.
Раніше мої збори скидалися на підготовку сталкера до вилазки: діелектричні рукавиці, мотки ізоляційної стрічки, мультитул, детектори аномалій, запасні батареї тощо. Мій наплічник був арсеналом параноїка. Цього разу я поклав туди лише телефон, павербанк і пляшку води.
Усі мої попередні вилазки були втечею. Я тікав від київських сирен і хаосу в голові. А тривожність Даші лише підганяла у спину. Я заганяв себе в темні, іржаві тунелі, намагаючись знайти в підземеллях ту жорстку інженерну логіку, якої так бракувало нагорі. Але цей потяг до Дніпра мав іншу мету. Я їхав, щоб нарешті змити із себе пил криворізьких штреків.
На київському вокзалі панував гамір. Раніше цей натовп змусив би мій мозок працювати на випередження: шукав би найкоротший шлях до укриття на випадок тривоги. Тепер я просто йшов крізь людський потік, дозволяючи йому обтікати себе.
Біля підземного переходу я пригальмував біля літньої жінки, яка продавала квіти просто з пластикових відер. Погляд зачепився за скромний букетик польових
ромашок. Їх було рівно сім. Стебла подекуди викривилися, а на одній із квіток
бракувало пелюстки. Букет був несиметричним, зовсім неідеальним — і саме тому здався мені по-справжньому живим. Я купив його без торгу й обережно примостив у бічну кишеню наплічника, аби не пом'яти.
За годину я вже сидів біля вікна у вагоні потяга. Пахло нагрітим лінолеумом і сухим чаєм. Потяг рушив, набираючи хід через міські мости. За склом плавно змінювалися лісосмуги й дачні селища. Колеса методично відбивали стики рейок.
І в цьому стукоті більше не відчувалося відліку до катастрофи.
Я думав про місто, до якого прямував. Про велику річку. У школі нас вчили сприймати Шевченкове «Реве та стогне Дніпр широкий…» як образ бурі чи
національної трагедії. Але зараз, дивлячись на чисте небо за вікном, я відчував ці рядки інакше.
У Дніпрі немає люті. Він несе в собі величну, абсолютну байдужість до нашої метушні. Ця вода плинула тут за мільйони років до нас, торуючи шлях крізь граніт Українського щита, і плистиме мільйони років після. Річці байдуже до наших завалених сесій чи раптових нападів паніки — вона просто точить камінь.
Для мого інженерного мислення ця думка виявилася напрочуд дієвими ліками. Усвідомлення власної крихітності перед обличчям часу та природи не пригнічувало. Навпаки — воно знімало з плечей непідйомний тягар гіпервідповідальності, який я роками тягнув сам. Мені більше не потрібно було бути бездоганним механізмом. Не потрібно було нікого рятувати.
Світ не розпадеться, якщо я просто від'єднаюся від мережі. Я надів навушники, відсікаючи гуркіт потяга, і ввімкнув спокійну фортепіанну мелодію в мінорі.
Повільні, протяжні акорди бездоганно лягли на стукіт коліс, зводячи навколо мене невидимий, абсолютно захищений купол. Уперше за довгі місяці я відчув: мені не потрібно нічого аналізувати.
За вікном густішали сутінки. Я притулився скронею до прохолодного скла. Завтра я спущуся в найкоротше метро Європи — у його монолітні гранітні глибини. Не для того, щоб шукати приховані генератори болю чи битися з монстрами. Я зійду під землю лише заради дотику до вічного холодного каменю і щоб послухати тишу, яку ніхто більше не вимагатиме від мене заповнювати.