Вагон продовжував монотонний хід крізь перегін. Тиша ставала важкою, густою, неприємно давила на перетинки. Кожен звук — скрегіт рами на вигині колії чи низький гул компресора під ногами — відлунював у порожньому салоні різко й недоречно. Метал кузова передавав глуху вібрацію породи просто в сидіння.
Захотілося вибити цей морок чимось простим. Побутовим.
Я намацав у кишені куртки смартфон і витягнув його на світло. Після темряви тунелю білий екран різко різонув по очах, кинувши блідий відблиск на профіль Аліси.
Відкривши галерею, я вибрав знімок і повернув екран до неї.
— Це Еля.
З фотографії дивилася моя кішка — величенька руда мейн-кунка з пухнастою шерстю. Вона вмостилася просто на робочому столі поруч із вимкненим паяльником, розпушивши довгі вуха з розкішними довгими китицями, і споглядала світ крізь об'єктив із тією фірмовою поважністю, що межувала з королівською байдужістю. Світло настільної лампи вихоплювало вогняні відтінки її боків, роблячи кішку схожою на маленьку лісову рись, яка якимось дивом оселилася у квартирі.
Аліса спершу замружилася від несподіваного світла, а потім її очі широко розплющилися. Погляд миттю змінився — це був чистий, дитячий захват. Уся залишкова напруга, уся потреба тримати лінію хребта й контролювати простір випарувалася без сліду. Дівчина обережно, самим кінчиком пальця торкнулася скла, ніби боялася сполохати живе створіння.
— Яка вона... неймовірна, — ледь чутно видихнула Аліса. Обличчя осяяла щира, беззахисна усмішка. — Справжня лісова хижачка! Ваууу! І які в неї розкішні китиці на вушках... А погляд який! У неї ж свій власний, абсолютно незворушний еталон поважності!
Вона не відривала очей від дисплея, пожадливо вбираючи кожну деталь пухнастої мордочки. Здавалося, крізь скло вона вдихає живе домашнє тепло.
— А знаєш, хто чекає на мене там, нагорі? — раптом запитала Аліса з іскрою тихої радості й повернула до мене екран власного смартфона.
З фотографії дивилося сіреньке, трохи скуйовджене кошеня з велетенськими уважними очима. Воно виглядало таким же недосконалим, теплим і справжнім, як Аліса просто зараз.
— У мене в дитинстві ніколи не було домашніх тварин, — тихо вела далі вона. У голосі не відчувалося гіркоти — тільки спокійна ностальгія й легкий смуток. — Тварини — це завжди хаос, Арсене. Шерсть на вичищених килимах, непередбачувані рухи, потреба в ласці, яка геть не вписувалася в розклад моїх батьків. Вони не терпіли жодної вади в інтер’єрі. Але одного разу...
Вона замовкла на півслові. Її пальці в моїй долоні ледь помітно напружилися.
— Коли мені було років десять, я знайшла в нашому дворі інше руде кошеня. Брудне, худе й абсолютно несиметричне — з надірваним лівим вухом. Я ховала його в картонній коробці за гаражами майже тиждень. Це був мій найперший бунт, уявляєш? Носила йому молоко в блюдечку з маминого парадного сервізу — з тієї тонкої порцеляни, на яку навіть дихати заборонялося без дозволу.
Я стримав тихий смішок і ледь помітно усміхнувся, згадавши іншу дівчинку, яка колись так само провалилася в химерний підземний лабіринт:
— А її, бува, не Діною звали?
Аліса завмерла, спантеличено кліпнула й уперше засміялася по-справжньому щиро, на ходу впізнавши алюзію.
— Було б занадто концептуально, — усміхнулася вона, відводячи яскравий погляд. — Але ні. Знайомся, це Руді! Це через неї блюдечко постійно перекидалося на бетон, а на моїх випрасуваних сукнях лишалися жмутки сріблястої шерсті... Я тоді до тремтіння боялася, що нас викриють. Але коли вона лащилася об мене й тихенько муркотіла... мені здавалося, що це єдиний правильний звук у всьому світі. Звук, який неможливо виміряти жодною срібною лінійкою. Потім її забрала сусідка, — вона опустила вії, — але той тиждень... він був найкращим у моєму житті. Він показав мені, що хаос буває теплим.
Я мовчки дивився на неї, стискаючи корпус телефона. Змахнув пальцем галерею вбік і перемкнув на фронтальну камеру, піднявши об'єктив навпроти нас.
— Що ти робиш? — Аліса примружилася від несподіваного спалаху світла.
— Фіксую похибку, — сказав я, притягуючи її плече ближче до себе. — Щоб ти завжди пам'ятала, який вигляд має життя без порцелянової глазурі.
Вона не стала поправляти розпатлане волосся. Не стала витирати темну смугу бруду на щоці. Вона просто притулилася скронею до мого плеча, загорнута в мою зеленкувату куртку, і подивилася прямо в об'єктив.
Її злегка розпатлане волосся лоскотало мені шию, але я тримався гідно.
Клац!
Різкий білий спалах вихопив нас із тунельного мороку. На темному склі вагона лишився зафіксованим кадр: двоє людей на потертому дерматині, зім'ята біла тканина, набряклі сліди опіків на руках і її відкрита, розгублена усмішка з плямою мазуту біля вилиці.
— Скинеш мені, коли вийдемо на зв'язок? — тихо запитала Аліса, дивлячись на застигле зображення.
— Обов'язково, — відповів я й натиснув клавішу блокування.
Екран згас, лишивши нас у бурштиновій напівтемряві. Я сховав апарат у кишеню й підняв очі на темне вікно, не підозрюючи, що цей знімок на кілька мегабайтів залишиться єдиним матеріальним свідченням нашого маршруту.
У погляді Аліси зникла колишня оцінка. Вона кілька хвилин мовчки дивилася на свої босі ноги, перш ніж знову подати голос:
— Ти розібрав мій механізм по гвинтиках, Арсене, — тихо мовила вона, дивлячись мені в очі. — Але звідки ти сам знаєш, як саме все ламається?
Я відкинувся на спинку жорсткого сидіння й засунув пальці в кишені куртки. У темному склі вікна відбивалися бліді смуги на моїх зап'ястях.
— Я вчуся на інженера-електрика, — відповів я глухо. — Трифазні мережі, релейний захист, розрахунок струмів короткого замикання. В теорії все просто: коли лінія перевантажена, спрацьовує автомат, контур розмикається. А в житті... в житті я надто довго намагався бути запобіжником у чужому щитку.
Аліса тихо повернула голову, вловлюючи кожне слово.