Її нестерпна ідеальність

— Ні, ви тільки погляньте на цей кут падіння світла! Це ж просто естетична катастрофа!

Високий, підкреслено обурений дівочий голос розрізав ідеальну тишу підземелля так різко, наче хтось із розмаху чергонув цвяхом по склу.

Я розплющив очі.

За два кроки від моєї лави стояла дівчина. Вона виглядала так, ніби щойно зійшла з вітрини найдорожчої крамниці порцелянових ляльок: бездоганно біла, випрасувана до гостроти леза сукня, на якій не виднілося жодної, навіть найменшої порошинки. Її майже платинове волосся спадало на плечі вивіреними лініями — кожне пасмо лежало настільки симетрично, ніби його положення вираховували за суворою математичною формулою.

У тонких пальцях незнайомка стискала маленьку срібну лінійку, якою роздратовано вказувала на найближчу гранітну опору.

— Тінь падає під кутом сорок три градуси, а не сорок п'ять! — вела далі вона, звертаючись чи то до мене, чи то до всесвіту загалом. — Хто взагалі так проєктує простір?! Це ж відкрите знущання з базових законів гармонії! А цей граніт...

Вона гидливо торкнулася масивного каменю кінчиком вказівного пальця й миттєво відсмикнула руку, ніби обпеклася об розжарену плиту.

— Він занадто старий і шорсткий! Чому ніхто не здатний бодай відполірувати його до людського стану? Я не можу перебувати поруч із тим, що навіть не намагається бути бездоганним!

Дівчина рвучко розвернулася в мій бік. Її великі світлі очі звузилися, скануючи мене з ніг до голови крізь призму нищівного розчарування.

— А ви! — вона грізно наставила на мене свою срібну лінійку. Але я помітив, як ледь помітно здригнувся кінчик металу в її тонких пальцях. — Ви дихаєте абсолютно несиметрично! Ваш видих на дві десятих секунди довший за вдих. Ви порушуєте геометрію повітря на цій станції! Якщо ви не здатні контролювати навіть власні легені, то як узагалі плануєте контролювати своє життя? Це просто нестерпно!

Ще кілька місяців тому я зреагував би на такий випад миттєво. Мозок одразу врубив би звичний режим розв'язання проблем. Я відчув би гостру провину за те, що дихаю неправильно, і почав би силувано контролювати кожен вдих, аби лише підлаштуватися під її абсурдні вимоги. Або ж мій внутрішній Обхідник підняв би силові щити, і я заходився б холодно, методично сипати формулами термодинаміки, доки ми не стерли б одне одного на порох.

Але зараз... я дивився на цю сюрреалістичну принцесу перфекціонізму й відчував лише дивну, невагому легкість. Мені було смішно. Без жодної злості — по-справжньому тихо й світло. Переді мною стояла не загроза, а просто людина, яка власноруч замкнула себе в мертвому циклі нескінченного пошуку вад. Вона несамовито метушилася, намагаючись запхати живий, мінливий хаос у рамки своїх стерильних креслень. Це виглядало так виснажливо і так... безпорадно.

Я не збирався ані виправдовуватися, ані сперечатися. Я не відповідав за те, що тінь від станційного ліхтаря не вписалася в її систему координат.

Не зводячи з неї погляду, я повільно розстебнув блискавку наплічника. Пальці намацали в бічній кишені букетик ромашок, куплений на київському вокзалі. Я обережно витягнув його на світло. За довгу дорогу польові квіти трохи втомилися, стебла ледь помітно зігнулися, але в них усе ще пульсувало справжнє, неідеальне життя.

Я простягнув букет незнайомці й м'яко усміхнувся:

— Тримайте, — сказав я спокійним, рівним голосом. — Це Вам.

Білява фея завмерла. Її розгнівана тирада урвалася на півслові. Обережно, кінчиками двох пальців — так, наче їй передали нестабільний вибуховий пристрій, — вона перехопила стебла. Кілька довгих секунд вона просто мовчки витріщалася на квіти, спантеличено кліпаючи бездоганними віями.

А потім її обличчя викривилося в гримасі непідробного, щирого жаху.

— Їх... їх же сім! Непарна кількість! — вигукнула Фея так дзвінко, що луна миттю вдарила в гранітне склепіння. — Ви що, не бачите?! Це ж повна асиметрія! Як їх узагалі можна порівну розставити у вазі?! А ось у цієї ліворуч на одну пелюстку менше, ніж праворуч! А стебла! Ви тільки погляньте на ці стебла — вони ж геть різної довжини!

Вона тримала беззахисні ромашки на витягнутій руці, наче вони щомиті могли вжалити її, мов отруйні оси.

— Це не просто природний хаос! Це естетичний злочин! — не вгамовувалася дівчина, нервово прикладаючи срібну лінійку до кривих стебел. — Як можна існувати в такому розбалансованому стані?! Цей букет треба негайно розібрати на атоми й зібрати наново, підтягнувши все під єдиний стандарт! Або краще взагалі спалити! Навіщо взагалі рости, якщо ви не здатні вирости ідеальними?!

Я відкинувся на кам'яну спинку лави, схрестив руки на грудях і мовчки спостерігав за цією бурею. Дивно, але її паніка анітрохи не чіпляла мої нерви. Мене не зачіпали її докори. Я лише з цікавістю вдивлявся в цю порцелянову манію: який же сильний біль колись змусив її звести навколо себе такі непробивні захисні мури з кутів і лінійок?

— Знаєте, — тихо озвався я, дивлячись, як вона тремтячими пальцями марно намагається вирівняти пом'яті пелюстки, — ідеальні речі ламаються найпершими. Від найменшого стрибка тиску чи мікротріщини. А ці ромашки... вони просто живуть. Їм не потрібно бути бездоганними, аби залишатися справжніми.

Вона витріщилася на мене так, ніби я щойно проголосив найбільшу єресь у всесвіті. Дівчина трохи розтулила губи, вочевидь готуючись виплеснути нову порцію нищівної критики, але жоден звук так і не зірвався.

Світло найближчого плафона раптом сіпнулося й заломилося, ніби простір між нами розтяли невидимим скляним лезом. У кришталевій тиші станції народився звук, від якого шкіру миттю обсипало сиротами — низький, металевий скрегіт струни. Так бринить високовольтний кабель або сталевий трос ліфта, напнутий до критичної межі під колосальною вагою.

З густої тіні масивної кам'яної опори, просто над нашими головами, безшумно опустилася довга, завтовшки з людську руку, чорна кінцівка. Вона була всіяна жорсткими, мов мідний дріт, ворсинками й закінчувалася гострим хітиновим серпом. Слідом із пітьми виринула друга лапа, чіпляючись за порожнечу з нещадною машинною точністю.