«Квартира поверхом ліворуч», на жаль, оновлюється досить повільно. Не вивезла я цього разу. І хоч книгу прийняли на конкурс «Дуже дивні дива», виконати всі умови мені так і не вдалося - історію я не дописала у терміни.

Холод, осінь, блекаути й викликана всім цим депресія зробили свою справу. Була думка «по-бистрячку» все завершити, але зрештою я вирішила не жертвувати сюжетом. Тим паче, що недописаний текст - не єдина перешкода на шляху до фіналу. Є ще одна маленька непереборна умова - 50 регулярних читачів))))

Але є й гарна новина: тепер можна не гнатися за необхідною кількістю символів і писати в зручному темпі.

Між тим, я досі не полюбила цю історію так палко, як «Тінь» та «Крихітку». Але, як то кажуть, їжачки плакали, кололися, та продовжували їсти кактус)) Насправді, коли «їм» навіть подобається, але захвату від написання оновлень ночами безперервно чомусь не виникає.

Та попри все, ловіть оновлення вже цієї ночі, завтра о 3:00!

— Ми нічого достеменно не знаємо.

— Ти все це закрутив, Данило!

— Що? — тихо й отетеріло перепитав він.

— Що ти знаєш? Що за стіною є дивний таємний світ, який проковтнув мою сестру, а потім і тебе? Але тебе з якогось дива виплюнув, на відміну від неї? — Даша розпачливо засміялася.

Склянка, майже повна, здригнулася в її тремтячих пальцях. Напівпрозорий напій хлюпнув через край і потік по шкірі. Дівчина тремтіла.

— Достеменно знаю тільки те, що ти змерзла.

Він говорив рівним тоном, аж надто рівним, але це не заспокоювало. Навпаки — здавалося, лише підбурювало Дашу до нових звинувачень.

Вона відступила, та Данило зробив крок назустріч, знімаючи із себе яскраво-жовту командну вітрівку.

— Накинь.

Дівчина щось нерозбірливо фиркнула, але він не став чекати на відповідь і сам накинув куртку їй на плечі. Затримав руки на комірі, поправляючи його так, що кісточки пальців ледь торкнулися її підборіддя.

Даша не відсахнулася. Навпаки, трохи підняла підборіддя й подивилася йому в очі. У її погляді вже не було колишньої злості — радше розгубленість і безмовне прохання про підтримку. Губи тремтіли.

І раптом Данило відчув бажання торкнутися їх. Спершу обережно провів подушечкою великого пальця по нижній губі, а тоді схилився трохи нижче, скорочуючи відстань до кількох міліметрів.