1.0. "Люкс" за копійки

— Скільки-скільки? Чотири з половиною, кажете? 

— Так. Плюс комунальні. 

Данило ще раз оглянув квартиру. 

Ремонт — так собі. Вицвілі шпалери з дев'яностих, старий лакований сервант, бордовий килим, що давно припав пилом. Зате третій поверх. В умовах війни значно безпечніше за висотки. 

Хоча кого він обманює? На висотку йому просто бракує грошей. А ця стара дев'ятиповерхівка родом із сімдесятих, з облупленою чавунною ванною та саморобною кухнею, якраз по кишені. Доведеться перебиватися тим, на що назбирав, принаймні до кращих часів. 

— Що ще я маю знати? Привиди? Пацюки? — хлопець раптом зробився серйозним. — Кредитори? 

Ріелторка навіть не всміхнулася. 

— Ви забагато жахастиків дивитеся. Просто стара квартира. Бабуся померла, онуки по Європах, а продати все не вдається. Ви ж стан бачили? 

Вона красномовно кивнула на потемнілий паркет, який тепер виглядав безнадійно застарілим, і ростягнула Данилові ключі. 

— То берете? 

Данило перевів погляд на ключ, а тоді ще раз озирнув квартиру. 

— Беру. 

Обличчя жінки пом'якшало. Вона віддала Данилові документи, а він - завдаток за перший і останній місяці. 

— Якщо виникнуть питання, звертайтеся до мене. Господарі за кордоном. Раз на місяць приходитиме представник агенції — перевірити квартиру й отримати оплату. 

— Перевірити квартиру? — Данило нервово всміхнувся. — Боюся, тут уже нема чому ставати гіршим. 

Кутики губ жінки ледь сіпнулися, але погляд залишився незворушним. 

— За таку ціну, Даниле Сергійовичу, це люкс. 

Сперечатися було важко. 

Двері, обтягнуті світлим стьобаним дерматином, зачинилися за ріелторкою, і Данило Лихоїд залишився сам на сам із новим житлом. 

Він озирнувся й кілька разів голосно чхнув. Пахло пилом, здавалося, той осідав на поверхнях мало не століття. 

Передпокій був темний, тісний і напрочуд аскетичний. Із меблів — лише ніша для верхнього одягу, пофарбована в яскраво-блакитний колір, а під нею ящик для взуття на тон темніший, ніби фарби просто не вистачило. 

Зате підлога виявилася добротною — лакована дубова дошка тягнулася від коридору до єдиної невеликої кімнати, що правила і за спальню, і за вітальню. 

На цьому переваги квартири закінчувалися. Із меблів тут були стара стінка, стіл, накритий жовтою скатертиною з бахромою, та диван. На контрасті з усім іншим лише він виглядав відносно сучасним. Ну, як сучасним... Принаймні не старшим за початок нульових.  

Даня важко зітхнув. 

Якою б занедбаною й незатишною не була ця квартира, вона все одно краща за гуртожиток. І вже точно краща за життя під одним дахом із батьком, мачухою та молодшим братом. 

На третьому курсі Даня перебрався до гуртожитку Університету фізичної культури і спорту. Рік прожив пліч-о-пліч із друзяками, але після літньої сесії вирішив — досить. Ні приватності, ні нормального навчання. Одні гулянки та веселощі. Здавалося, майбутні тренери навіть воду замінили пивом. 

Вступ до магістратури й переведення на заочне означали лише одне — тепер доведеться самому заробляти. 

І Даня заробляв. 

Доставка виявилася найпростішим варіантом. Класний велосипед, подарований батьком на сімнадцятиріччя, трохи ентузіазму — і перші власні гроші вже в кишені. 

А потім підвернулася ще одна можливість. 

— Вадим Валерійовича пам'ятаєш? Він відкриває футбольний гурток при ліцеї. Потрібен помічник тренера. Підеш? 

Чого б не піти? 

Зайнятість обіцяли до чотирьох годин на день і вихідні під час турнірів. Платитимуть, звісно, паршиво, але якщо поєднувати з доставкою, то копійка до копійки — і на щоденний капучино з круасаном вистачить. До того ж — досвід. 

До роботи Даня мав стати з середини вересня, обов'язки особливого досвіду не вимагали: носити м'ячі й переносні ворота, показувати вправи та допомагати найменшим освоювати ази футболу. 

Надто захоплений думками, хлопець вийшов на лоджію й уперше спіймав себе на думці, що це чи не єдине місце у всій квартирі, яке йому хоча б трохи подобалося.  Тут було чисто й порожньо. Темно-зелена металева огорожа здавалася міцною. Балкон не був засклений, і це створювало відчуття, ніби стоїш просто неба. 

Данило глибоко вдихнув, трохи перехилився через поручні й підняв голову, розглядаючи краєвид. Вікна виходили на ще одну майже таку саму дев'ятиповерхівку та зелений двір між ними. Праворуч височіла вузька шістнадцятиповерхівка — ще одна стара «бабця» серед навколишніх панельок. 

За рядом схожих будинків простягався бульвар із прогулянковою алеєю посередині. За ним розкинувся нещодавно відреставрований парк із власним озером та охайними зеленими зонами. 

«Ні, ну непогано», — вмовляв себе Даня, дістаючи з кишені смартфон. 

— Тату, я знайшов квартиру. Сьогодні заїду по речі. Якщо можеш, допоможи перевезти. 

Батько був надто зайнятий. Хлопець ображено пирхнув, відсторонивши телефон від вуха. 

— Ага, добре. Викличу таксі. 

Данило повернувся до кімнати, потім вислизнув у коридор, накинув вітровку із сьомим номером і вже збирався виходити з квартири, коли почув монотонне крапання води у ванній. 

«Ні привидів, ні пацюків, ні кредиторів, — тихо, не без сарказму промовив він до себе. — Але від старих труб нічого хорошого чекати не доводиться». 

Щось гризло його зсередини. Недобре передчуття. Таке саме, як перед тією грою з «Атлетом», що поставила остаточну крапку в його футбольній кар'єрі. 

Та Данило Лихоїд не надав цьому значення. 

Як і тоді. 

«Пізніше розберуся», — подумав він, із силою зачиняючи старі двері, оббиті світлим дерматином.