Більше ніж десять років! Трохи страшно навіть рахувати, скільки цей задум лежав навіть не в записах - десь глибоко в пам'яті, чекаючи, що я зважусь і від «лежати в сторону мрії» перейду до першого рядка.

*Далі лонгрід)))*

Починалось все з давнього, ще з підліткових років, інтересу до епохи Наполеона. І трохи згодом - зацікавлене психологією і психіатрією, бо як же автору без цього? Герої з темним минулим і складними травмами популярності не втрачають)).

А в студентські роки я була на підробітку перекладачем. Побічний ефект: виявилось, що оператор під номером - фактично випадковий супутник в подорожі, з яким ви одне для одного ноунейми. І так сталось, що серед іноземців, яким хотілось між іншим розповісти безіменній для них людині щось, приховане за соціальною маскою «все окей», було немало тих, хто побували в миротворчих місіях. Так до моїх інтересів додались історії і статті про посттравматичні розлади.

Минув ще якийсь час, і типова, зовсім буденна фраза в звичайній розмові, стала для мене поштовхом: є тема, про яку варто написати!

А фраза - та, яку в різних варіаціях чуємо ми всі.

«От, раніше психологічних проблем не було, все це вигадки і лінь».

«Всі шукають в себе психологічні травми, а колись люди були стійкіші».

«А раніше люди і не думали про те, щоб якось особливо переживати втрату, бо було треба».

І звісно, що в кожного покоління те «ідеальне раніше» з мега-героїчними особистостями відсовувалось на роки і роки назад. Навіть люди покоління, яке пережило Другу світову війну молоддю або дітьми, і було прикладом для своїх дітей («ми вже слабші за батьків»)... навіть ці люди згадували, що чули від власних батьків «наші батьки/діди були більш стійкими».

І вже не пам‘ятаю в який момент в думках виник ще один елемент.

«Добре, якщо «психологічних травм не було раніше» до ХХ століття, що сказати про такий випадок на початку ХІХ?»

І мені згадалися прочитані уривки і згадки про те, чим закінчилась історія генерала Жюно.

Веселий, стильний і красивий, улюбленець жінок, про романи якого ходило немало розмов. Стрімка кар'єра - після Великої Французької революції злітали швидко, багатьом командуючим тодішніх війн не було і 30 років. Азартно грав в карти, грав в домашньому театрі, колекціонував картини (про це буде окремий блог), захоплювався творчістю Шекспіра ще тоді, коли це не те що не було трендом, а вважалося низовим мистецтвом порівняно з класицизмом. Пробував писати вірші. Не відмовлявся допомагати землякам з Бургундії, гроші в руках текли як вода крізь пальці. Можна сказати, любив життя в усіх проявах і намагався встигнути все.

*Причому, обов'язки губернатора Парижу і все перераховане вище встигав, маючи в анамнезі кілька травм голови. Ну, що я можу сказати – залізобетонна стійкість!))*

Після війни в Іспанії, в якій був тяжко поранений, повернувся зовсім іншою людиною: з мігренями (вірогідно, поранення пошкодило лицевий нерв), порушеним режимом сну (міг спати добу, а потім не спати також добу або більше), ідеями, що навколо вороги, спробами самоушкодження. З роками все ставало дедалі гірше, і 26 липня 1813 року він вийшов з вікна, а через 3 дні, 29 липня, помер, -  в неповні 42 роки.

От і «коли не було психології і обговорення психологічних проблем, люди не ламались»?

Але, коли ідея вперше виникла, я не знала, як і з чого почати. Написання історичного роману – якраз той процес, коли перериваєш масу літератури для не те що епізоду, а однієї фрази в книзі. І все одно десь, та й накосячиш. Причому, 10+ років тому ще й з пошуком інформації було гірше, ніж тепер.

До речі, навіть тепер пошуки нагадували навіть не розкопки… а спробу зібрати по шматочкам хоч щось.

Як я все ж зважилась до цього дійти? Складно сказати. Мабуть, через те, що випадки, коли людина скаржиться на душевний біль і навіть прямо каже, що не хоче жити, а у відповідь чує «та які в тебе можуть бути проблеми? Раніше було важче/зараз багатьом важче, ніж тобі» нікуди не ділись. І те саме «раніше не ламались» звучить і досі.

І, звісно ж, мені багато дала підтримка читачів. Прийшовши сюди з першим «неформатом» («Їх власний шлях» і «Тінь на стіні») я, тим не менш, отримала відгуки, рекомендації і читачів, яким ці твори прийшлись до душі.

Сподіваюсь, і «Щоденник служниці» 

знайде своїх читачів.

Ну, і ілюстрації.

Один з перших модників Парижу 1800х, все ще попереду

З дружиною