Ось такою я бачу Ніну Яремчук — героїню роману «Будинок, що їсть імена».

Жінка зі старими паперами в руках.
Жінка перед дверима, які не варто відчиняти.
Жінка, чиє власне ім’я вже вписане в чужий страшний список.

Ніна не шукала містики. Вона просто приїхала в квартиру бабусі — розібрати речі, документи, старі родинні сліди. Але знайшла те, про що всі мовчали роками.

Сестру, якої нібито ніколи не було.
Будинок, який стирає людей із пам’яті.
І правду, що ховається не за стіною, а в самій родині.

Мені хотілося показати Ніну не ідеальною красунею з обкладинки, а живою: втомленою, впертою, наляканою — і все одно достатньо сміливою, щоб зробити крок у темряву.

Бо іноді найстрашніше — не те, що чекає за дверима. А те, що твоє ім’я вже хтось намагається стерти.

«Будинок, що їсть імена» вже на Букнет.

Буду дуже рада вашій підтримці: лайку, бібліотеці, підписці й коментарям.

Люблю вас! ❤️