Є особливий час між першою кавою та першими трамваями.

Вікна ще темні. Мокрі рейки тримають відблиски ліхтарів, у порожніх кав’ярнях нагрівають воду, а зачинені двері здаються трохи менш надійними, ніж удень.

Місто ще не встигло вдягнути своє звичайне обличчя. Воно мовчить, дослухається до себе й вирішує, що залишити від минулої ночі, а що стерти до того, як прокинуться люди.

Саме таким я сьогодні уявляю Вельськ.

Місто, де пам’ять може залишитися у старому медальйоні, трамвайному квитку, недопитій чашці чи речі, до якої краще не торкатися голою рукою.

Можливо, поки ми п’ємо ранкову каву, десь уже відчиняється станція, якої немає на жодній схемі. Хтось знаходить слід учорашнього дня. Хтось чує голос, який мав давно забути. А хтось уперше розуміє: іноді найстрашніше — не втратити пам’ять.

Іноді найстрашніше — згадати те, що місто так старанно приховувало.

«Вельськ. Місто без учора»

До цієї історії ранкова кава пасує особливо добре. Бо в деякі міста найкраще входити, поки світ ще не прокинувся остаточно.