Трохи про міфи вже було, ось тут тема Пантеони та Міфи про українську міфологію

Але чимало авторів, які використовують міфологію у своїй творчості, постають перед важливою проблемою. Можливо, для когось це й не має значення, але не можу про це не сказати. Це проблема вигаданості міфу! Звучить як "казка про казку", але річ у тім, що в пошуках "національного", "давнього" та "корінного" часто йдуть не шляхом обережного й глибокого дослідження, а манівцями сліпої компіляції та вигадок.

Уже в Новий час кабінетні неоязичники ХХ століття постійно пробують "натягнути сову на глобус" і підігнати нашу архаїку під стандарти християнства або голлівудських коміксів. Вони створили пласкі абстракції там, де у предків був складний, стихійний космос. На жаль, цю проблему не виправити: дуже багато чого застрягає в людському сприйнятті, дуже багато чого здається зручним, коли воно зрозуміле, а зрозумілим — коли зручне.

І почалося це давно. Наприклад, усі сприймають "Едду" Стурлусона як підручник. Тільки от це не був підручник зі скандинавської міфології. Християнин Стурлусон створив струнку систему з пісень та гімнів, які побутували в Ісландії, а заодно привів загальну картину світу в них у більш зрозуміле, християнізоване представлення. Можна припустити, він таким чином взагалі зробив свою роботу можливою — інакше церква вельми несхвально подивилася б на це. А згадайте Рагнарьок та інші моменти в "Молодшій Едді" — вони ж виглядають явно схожими на Страшний суд, явлення Спасителя і появу Адама та Єви після кінця світу. Як близько все це було до реальних міфів? Складно відповісти, це вимагає порівняльного аналізу, матеріальних свідчень і вкрай усладнено вже існуючим стереотипом.

Проте мова піде про наше, наболіле. І нагадаю про одне з головних правил інформаційної безпеки — довіру до джерела!

Міф перший. Чорнобог і Білобог (Ситхи проти Джедаїв)

Чорнобог — це слов'янський Сатана чи Аїд, володар зла і темряви. Білобог — слов'янський Ісус або Зевс, бог добра і світла. Вони вічно воюють, як джедаї та ситхи. Насправді в автентичних джерелах (особливо східнослов'янських) Білобога взагалі не існує. Це чистий кабінетний конструкт, який вчені-романтики додумали за принципом лінгвістичної симетрії до Чорнобога.
Про Чорнобога (Zernebog) згадує єдиний німецький хроніст Гельмольд у XII столітті, описуючи балтійських слов'ян (полабів). Він пише, що на бенкетах слов'яни пускали по колу чашу і виголошували прокляття від імені "злого бога". Але для язичників "злий" не означало "поганий, якого треба знищити". Це був бог чогось там, невдачі, холоду, підземного світу чи важкої магії, якого потрібно було просто задобрити. Ідея дуалізму (абсолютне Добро проти абсолютного Зла) — це чистий імпорт із християнства чи зороастризму. Крім того, важливо розуміти, що то був християнин, який ще й не дуже розумів місцеву мову. Та й доля полабів показова: спаплюжити супротивника, приписати йому демонізм — це класичний елемент релігійної та політичної боротьби. Більше про Чорнобога не було нічого відомо, аж поки не з'явилися неоязичники зі своїми новими ідеями.
Замість того, щоб використовувати унікальне язичницьке сприйняття світу, де темрява, зима і смерть — це просто частина природного циклу, сучасні автори постійно скочуються в банальну битву "світла проти темряви".

Міф другий. Яв, Нав та Прав

Начебто давні слов'яни ділили всесвіт на три світи: Яв (світ живих), Нав (світ мертвих) і Прав(ь) (світ богів і законів). Про це сьогодні багато хто каже та пише.
Насправді до ХХ століття слова "Правь" у такому контексті не існувало взагалі. Тріада Яв-Прав-Нав — це хребет тієї самої фальшивої "Велесової книги", вигаданої емігрантом Юрієм Миролюбовим. Ця псевдотріада, схоже, була потрібна як щось схоже з дев'ятьма світами скандинавської міфології — щоб було "багато і красиво".
У реальному слов'янському фольклорі було лише два поняття, і ті — не якісь там виміри, а стани. Яв — це те, що є очевидним, явним, проявленим тут і зараз. А Нав — покійник, потойбіччя (від праіндоєвропейського nau- — смерть, мертвий, звідси "нав'ї"). Світ не ділився на три поверхи, а просто на "цей" і "той світ" (Вирій), межа між якими була доволі проникною і рухливою, а не зафіксованою вигаданими "законами Праві".

Міф третій. Род — слов'янський Саваоф
Род — це слов'янський Саваоф, верховний бог-творець, який створив Усесвіт, а всі інші боги — лише його іпостасі (прояви). Ця ідея, ідея Рода як головного Бога, багато в чому плід захоплення радянського академіка Бориса Рибакова, який дуже хотів знайти у слов'ян розвинений монотеїзм до хрещення, щоб довести, що ми "не гірші за греків".
Що ж, Рода справді фіксують, насамперед у давньоруських повчаннях проти язичництва, де автори обурюються, що люди "кладуть треби Роду і Рожаницям". І це дуже показово, що скрізь є така стала формула. Бо Род і Рожаниці — це архаїчний, глибоко сімейний, родовий культ родючості, предків та дітонародження (звідси родити, рожаниця, урожай, природа).
Рожаниці — це духи долі, аналог грецьких Мойр чи скандинавських Норн, які пряли нитку життя немовляти. Вони не зберегли власних імен (бо це було табу), але доволі легко знайти їх схожість із Долею та Недолею. При чому кожен українець може знайти згадки про одну з них та ще одне ім'я — "Ой лихо, лишенько!". Однооке Лихо в чоловічій іпостасі — чим не народна відповідь на вторгнення норманського Одіна? Одін — одноокий бог війни військової еліти, який вимагав кривавих клятв і забирав чоловіків у Вальгаллу, залишаючи родини нидіти. Для нашого мирного селянина прихід вікінгів з їхнім однооким покровителем — це буквально "прийшло Однооке Лихо". Звісно, це просто власна думка, але народна мова нічого не зберігає просто так.

А Род — це збірний образ предків, дух генеалогічного древа, який масштабується від конкретної родини до масштабів усього Всесвіту. І коли ми використовуємо слово "генеалогічний", то відразу з'являється чітка паралель — це римський Геній. Слов'янський Род ближчий до ведійського Варуни — божества космічного порядку, світових вод і всеосяжного закону, що зв'язує докупи макрокосм і мікрокосм. Це не абстрактний Творець, а жива, наскрізна сила буття. На людському рівні вона втілювалася у римському Генії (Genius) — конкретному божестві роду, яке народжувалося разом із людиною, вело її по життю і відповідало за продовження життя через покоління. Йому приносили вино і хліб у день народження — точнісінько як слов'яни ставили хліб і кашу Роду й Рожаницям. Потім, після появи християнства, цей інтимний культ Генія/Рода трансформувався і мав прямий вплив на формування образу янгола-охоронця. Між Генієм та Родом доволі багато спільного.
Але є ще один чудовий образ — грецький Даймон (Daimon). У якого теж є чимало спільного з ними, от тільки його ім'я з часом стало прозивним, бо під пером християнських авторів усі даймони пішли якимись "демонами"...

Деградація образів. 
А тепер погляньте, яка сумна штука могла би трапитись з міфом, коли його тисячу років пресує інша релігія. Якщо Род — це дух генетичного коду, роду, предків, то до чого могло призвести його знецінення? Пошукаємо в казках. Чи є хтось цікавий? Кощій Безсмертний!
Ось вам таке бачення: Кощій — це знецінений, демонізований образ пращура, зведеного до рівня чахлого кістяка. Чому він безсмертний? Бо предки не вмирають, поки живе рід. Де схована його смерть? В яйці! А яйце — це що? Чистий індоєвропейський архетип початку життя, яйце Рода, зародок усього живого. Кощій чахне над золотом — але це не євро-долари, це скарби потойбіччя, багатство землі, яким володіли померлі предки (згадайте зв'язок Велеса із багатством). Чому не припустити, що нова релігія не могла повністю знищити пам'ять про пращура, який тримає в руках коріння роду, але перетворила його на потворного, сухого старигана, який краде молодих дівчат (символ продовження роду), намагаючись судорожно утримати владу над життям?

Дитячі казки як територія первісного жаху
Ви читаєте своїм дітям казки? Імовірно, крім Колобка хтось та й згадає про Снігуроньку чи Червону Шапочку. А це ж вкрай непрості казки. Чарівні? Ще б пак!
Сьогодні за ними знімають фільми, мультфільми, вони стають дуже знайомими образами, хоча від початку, вірогідно, призначалися для дуже простих завдань — лякати дітей. Ви вважаєте це неправильним і негуманним? Що ж, світ трохи змінився, багатьом здається, що дитині не загрожує небезпека бути убитою (людиною чи звіром) кожного божого дня. А в минулому, коли більшість дітей просто не доживала до дорослих років, цей страх мав на меті не травмувати психіку, а банально допомогти вижити! Він навчав дитину розпізнавати небезпеку, щоб зуміти врятуватися. Саме тому всі народні казки настільки моторошні. Не вірите?

Якщо увімкнути оптику ритуально-міфологічних реконструкцій і зазирнути за ширму сюжетів, проступають вкрай темні пласти.

1. Колобок
Щоб правильно прочитати Колобка, потрібно дещо знати про неупокоєних мерців. Є бездітні старий і стара, які живуть вкрай бідно. Про борошно за засіками згодом — його нашкребли, а от солі в їхньому домі явно немає (хоча є сметана, на якій Колобка замісять). У будь-якій казці важливі артикульовані деталі. Або недостача чогось. Чому у цієї пари немає дітей? Відповідь може бути дуже простою і пов'язаною саме з Колобком — аборт. Ця баба в молодості позбулася першої небажаної дитини, аборт пройшов невдало, і вона стала безплідною. А тепер неможливість мати власних дітей спонукає їх створити щось на кшталт "голема". Або ж, що більш вірогідно, принести очищувальну жертву. Проте дух ненародженої дитини потребує хліба і чогось молочного, при цьому принципово важливою є відсутність солі — відомого борця з потойбіччям.
Той Голем не просто створений, він ще й утікає. Тут складно сказати, чому неупокоєний дух поводиться максимально добре, покидає світ людей і котиться в ліс, тобто в потойбіччя. Це всього лише варіант розгляду казки. Мені особисто він здається не надто правильним, але слід урахувати, що казкові мотиви могли зазнавати змін, набувати й втрачати сенси. Вельми ймовірно, його завданням було зманити когось, скоріш за все дітей — і ми знаємо багато казок на цю тему.
Хоча, як і у випадку зі зв'язком із фазами Місяця (цього сонця мертвих, що теж багато про що говорить) та в своїй архаїчній версії з відкушуванням шматочка кожним зустрічним, він надто нагадує ритуальний поминальний хліб. Можливо, таким чином дід із бабою просто виконують обов'язок, відпускають те, що гнітить.
Його метуть по засіках (де збирається пил, залишки — символ збору пам'яті по кутках), печуть і кладуть на вікно — а вікно у давній хаті було виходом у світ померлих, туди вилітала душа. Колобок котиться від діда й баби у ліс (у Нав, у дику природу). Він зустрічає тотемних звірів, задобрює їх сакральною піснею. Колобок, не принісши ніяких бід, відправляється в одній із версій казки в пащу до вовка, а вовки ж мали важливі міфологічні риси "санітарів" між світами.
У класичному ж фіналі його з'їдає Лисиця. Це логічний фінал жертовного дару, який мав бути з'їдений потойбічними силами, щоб коло життя замкнулося. До речі, в архаїчному варіанті лисиця не з'їла Колобка повністю, їй уже сама крихта дісталася. Може тому вона стає такою хитрою в подальшому фольклорі, бо залишилася голодною?

2. Снігуронька
У народній казці про Снігуроньку бездітні старі теж роблять собі дівчинку зі снігу. Вона так само оживає, але при цьому як була, так і залишається нежиттю. І знову переказ не зберіг шкоди від самого факту її присутності в світі людей. Але, по суті, це ж явний образ провідника з іншого світу, такий собі прорив Завіси, Грані з потойбіччям. Що ж робить ожила Снігуронька? Ви знаєте відповідь, якщо читали казку — вона йде з подружками в ліс! А ліс мислився як потойбіччя вкрай часто. Так що, по суті, цей дух просто забирає, уводить за собою живих дітей після зими. Дуже сумно, але реалістично для архаїки.

3. Червона Шапочка
Не можна не згадати і Червону Шапочку. У неї теж повно мотивів, зокрема й еротичних. Але в народній французькій версії точно немає ніяких дровосеків, і сюжет закінчується тим, що вовк, переодягнений бабусею, з'їдає героїню. Знову цей вовк! Ах, він же ж таке явне осмислення чоловічого насильства! Ну, є й інші мотиви. Чому ж він її з'їв? І яка зав'язка історії?
Річ у тім, що червоні шапки в Європі (і у деяких слов'янських народів) — це не тільки царський пурпур чи знак жіночої доступності. Ще їх надягали на покійників, адже червоний колір, колір охри ще з палеоліту — це колір погребіння. І якщо у французькій казці міфологічна зав'язка лише реконструюється, то от деякі дослідники знаходять у хорватській биличці "личку капу" — там прямо йдеться про те, що мертва дівчинка повертається до вбитої горем матері з червоною шапкою на голові. Вам здаються надто натягнутими такі збіги? Та й де Франція, а де Хорватія? Однак чомусь не дивує хорватка у французькій мові (cravate), яка прийшла до нас як "краватка".
Подальші події Червоної Шапочки зводяться все до того ж — неупокоєного мерця треба відправити назад. Але, на відміну від діда й баби, мати Червоної Шапочки робить це сама: посилає її в той самий ліс(!), до дивної бабусі(!), що в ньому живе(!), та ще й з чим? Та з пирогами, звісно (чистий поминальний харч)! І де її зустрічає вовк, який цю бабусю вже з'їв, а потім ставить дівчинці дивні запитання, так схожі на допити вартового кордонів між світами...

Справжні слов'янські чудовиська.
І ще одне. Чому хтось сьогодні так упивається європейськими драконами? Всі ці Таргарієни, Династії... Де мої дракони?.. Та коли у нас повно власних, набагато моторошніших Зміїв!
У слов'янській архаїці існував справжній, потужний культ Ящера — підводного або підземного володаря вод, річок та заковтнутого сонця. У північних літописах прямо згадується, як із річки виходив "коркодил" і жер людей, і йому поклонялися. Цей Ящер — це хтонічний хаос, володар нижніх вод. Нехай більшість тих коркодилів було велетенськими сомами, або звичайною чумою - згадки є.
І коли ми згадуємо новгородську билину про Садка, який відправляється на дно до Морського царя — то хто цей цар, якому Садко грає на гуслях? Це він і є — прадавній Ящер, який вимагає людських дарунків (Садко кидає у воду бочки з золотом, а потім і сам стає жертвою). Це чистий, глибокий хтонічний жах. Ці Змії — триголові, вогняні, що вилізають із сирої землі чи глибин — набагато ближчі до первісного жаху природи, ніж крилаті ящірки з європейського фентезі. Адже ми усі знаємо, звідки тії  справжні Змії до нас лізуть весь час...

Епілог
Чому неоязичники вигадують сутності? Бо вони просто соромляться власного реального фольклору! Їм здавалося, що якщо у слов'ян не було монолітного Творця, Біблії та Диявола, то така культура є "неповноцінною".
Так-так! Це комплекс меншовартості в дії. Справжня слов'янська (і українська як її частина) міфологія прекрасна саме тим, що вона є такою! Живою, біоцентричною, зав'язаною на духах місця, культі роду та силах природи. Вона має своє та має спільне. Вона чекає не пошуку зв'язків із поетичним, обробленим та створеним у Середньовіччі скандинавським епосом, а свого розуміння. Розуміння наших предків, які цих епічних героїв (тих же норманів) асимілювали вже у другому поколінні! Вони зберігали своє, але не завмирaлi у канонічному, фіксованому, замороженому стані, а розвивалися, тонко відчуваючи і переосмислюючи нові сенси цього чарівного світу.