Для всіх, хто цікавиться міфологією взагалі або використовує її у своїй творчості, я хотів би зазначити дещо важливе. Оскільки нещодавно зіткнувся з певним, на мій погляд, нерозумінням.

Ймовірно, багато хто чув термін "Пантеон" стосовно богів, насамперед язичницьких. За своєю суттю, це сукупність усіх богів певної релігії чи чиєїсь міфології.
Часто кажуть: "пантеон давньогрецьких богів" або "скандинавських". І звідси багато хто робить кілька хибних висновків:
1. У скандинавських (грецьких чи інших) народів був саме такий сталий пантеон богів.
2. Пантеон — це щось на кшталт чіткої ієрархії, де у кожного була своя роль і своє місце.
3. Були народи, які мали конкретно визначені пантеони.
Так ось, усі ці висновки — невірні!
По-перше, тоді ще не було народів! Це просто прийнята для нашої зручності назва. Не існувало "давніх греків" як єдиного цілого, натомість були жителі різних міст-полісів, які мешкали в різних областях та на островах, і навіть мали різне походження: дорійці, іонійці, ахейці, критяни... Це не просто географічні назви. Так, у них був спільний культурний простір, але були й суттєві відмінності, зокрема релігійні.
По-друге, не було ніяких сталих пантеонів! Кожен із тих, які ми знаємо сьогодні — це продукт творчості конкретних авторів. Ми навіть знаємо імена деяких із цих людей: Гесіод, Гомер, Сноррі Стурлусон. Вони жили в різний час, здійснили величний подвиг для людства, але... Але вони всього лише зафіксували те, що чули протягом свого життя!
Хиба полягає в тому, що ми уявляємо пантеон як щось монолітне й однакове для всіх жителів тогочасного світу, але різні боги у різних теогоніях мають навіть геть різне походження! Далеко не факт, що описаний автором пантеон усюди сприймали саме так. Ба більше, у цих текстах варто шукати сліди конфліктів, які струсували тогочасну Ойкумену.
Наприклад, чому Афіна та Діоніс не народилися як усі, від матері?
Чому Афродіта взагалі з'явилася на світ так, як вона з'явилася?
Чому дуальні божества Аполлон і Артеміда мають чітке протиставлення іншим богам?
Там є безліч таких "чому", але головне — немає жодної непорушної ієрархії, як дехто собі уявляє!
Боги для язичників були реально існуючими силами. Люди їх надзвичайно поважали, а тому шанували навіть богів підкорених ними народів — про всяк випадок. А заодно — нав'язували іншим свого бога, адже найчастіше кожен поліс мав власного бога-покровителя.
І якби ви завітали в один поліс, вам би розповіли про одну ієрархію на Олімпі. А от на сусідньому, підкореному чи союзному острові, вам би повідали геть іншу історію. Це була справжня ідеологічна сутичка, яку активно використовували в пропагандистських цілях. А задля зміцнення влади на нових територіях завжди можна було знайти місцеве божество, схоже на когось із власного пантеону, і голосно заявити: "Та це ж один і той самий бог! Ви просто раніше його неправильно розуміли"!

Про "національну" міфологію
У сучасній науці поняття на кшталт "англійська" чи "французька" міфологія використовуються вкрай рідко. Вчені кажуть про фольклор, легендаріум та розділяють їх за конкретним походженням (кельтський, германський, інші).
Головна причина, чому історики та антропологи уникають маркерів на кшталт "англійська" чи "французька" міфологія, полягає саме в тому, що сама концепція сучасних націй та національних держав з'явилася на тисячоліття пізніше, ніж формувалися ці міфи! Більше того! Сама концепція з'явилася лише тому, що з'явилися нації.
Та коли лише створювалися базові міфи Європи, ніякої Англії чи Франції не було навіть у проєкті. На цих територіях жили конгломерати різних племен. Якщо ми скажемо "давньофранцузькі міфи", ми потрапимо в пастку - міфи на тій території належали кельтам (галлам), які розмовляли геть іншою мовою і мали іншу культуру. Сама французька нація сформувалася набагато пізніше з нащадків цих галлів, римських завойовників та нового впливу германських племен, зокрема франків.
Поняття "нація" або "народ" у сучасному розумінні (із загальною державною мовою, кордонами та єдиною самоідентифікацією) остаточно оформилося лише у XIX столітті! Саме тоді інтелектуали почали збирати фольклор (як брати Грімм у Німеччині), щоб штучно сконструювати "національний дух". Вони брали давні племінні, регіональні казки та міфи і склеювали їх під одним брендом — наприклад, "німецька" чи "французька" спадщина і робили це не без пошуку саме відмінностей.
Хоча міфи постійно мігрували разом із племенами, вони не мали прив'язки до сучасних кордонів, їх можна називати світовим надбанням доволі впевнено. Або, надбанням тих націй, які мають коріння з тих племен, в яких вони були. 
Ось хто такі англійці? Це суміш кельтів-бриттів, англосаксів, данів (скандинавів) та франко-норманів. То чиї міфи вважати суто "англійськими"? Скандинавські міфи про Тора, які принесли вікінги, чи кельтські історії про Мерліна? Називати це "англійською міфологією" науково некоректно, тому вчені кажуть: "германський чи кельтський субстрат у фольклорі Англії".
Чисто "англійської" міфології у класичному розумінні (як-от грецька чи скандинавська) майже не існує. Те, що ми під цим розуміємо — це страва із трьох елементів:
- Кельтський субстрат. Міфи давніх бриттів (ірландські та валлійські сюжети).
- Англосаксонський (германський) елемент. Коли германські племена (англи, сакси, юти) прийшли на острів, вони принесли віру в Одіна (Водена) та Тора. Епос "Беовульф" — яскравий приклад, але він записаний уже християнізованим.
- Артуріанський цикл. Легенди про короля Артура та лицарів Круглого столу — це не міфи про створення світу, а національний міф/романтичний епос.
Вчені частіше використовують термін "Фольклор Англії" (Робін Гуд, фейрі, ельфи), оскільки єдиної цілісної космогонії (міфів про створення всесвіту) саме англійського походження до нас не дійшло. Джон Р. Р. Толкін свого часу дуже бідкався через це і створив "Володаря Перстнів", щоб подарувати Англії "недостатню" їй міфологію. І подарив. Аж корчить різних орків тільки від одної згадки про ельфів!

Французька міфологія
Ситуація схожа на англійську, але з упором на романський вплив.
- Галльський (кельтський) фундамент. До римського завоювання тут жили галли зі своїми друїдами та богами (Тараніс, Цернунн). Римляни їх романізували, а християнство остаточно стерло вищий пантеон.
- Християнський героїчний епос. Замість міфів о богах у Франції розвинулися "Пісні про діяння" (Chansons de geste), найвідоміша з яких — "Пісня про Роланда". Це політичні та релігійні міфи середньовічної держави.
- Регіональний фольклор. Французька традиція не є одноманітною. Є міфологія Бретані (чисто кельтська, споріднена з валлійською — з Мерліном та феєю Вівіан), є південь Франції з його легендами про драконів (Тараск) та перевертнів (Жеводанський звір).

І це ми маємо справу з двома державами, які були імперіями, тобто, мали можливість та потребу у створенні власних міфів. Але ж були ще інші. 
З класичною міфологією в Іспанії ситуація найсумніша в Європі. Тут вищої міфології як цілісної системи просто не залишилося. На це є дві причини: жорстка тисячолітня романізація (навіть імена місцевих богів майже не збереглися) та нищівна інквізиція, яка випалювала будь-яке двовір'я під корінь. Проте іспанський простір неймовірно цікавий своєю "багатошаровістю". 
Якщо брати іспанську Галісію, ти не побачиш там палкого фламенко чи кориди. Це чиста Кельтика. Там п'ють сидр, грають на волинках (гайтах) і вірять у Святу Компанію (Santa Compana) — нічну процесію мерців або привидів у каптурах, яка блукає дорогами. Це пряме відлуння кельтського культу предків і того самого Самайна. 
Сім століть мусульманського панування на півдні (в Андалусії) подарували Іспанії унікальний пласт демонології. Замість європейських чортів там з'явилися дуенде (duende). Спочатку це були дрібні домашні духи, схожі на наших домовиків, але з арабським корінням (від дуар — мешканець). Сьогодні "дуенде" в Іспанії — це ще й містичне почуття екстазу, душевного надриву у виконавців фламенко.
На півночі країни живуть баски — народ, чия мова не належить до жодної відомої мовної сім'ї. Їхня міфологія унікальна. Головне божество там — Марі, могутня богиня-мати, яка живе в печерах і керує погодою, а пересувається небом у вогняній колісниці. Це чистий матріархат, який дивом дожив до наших днів крізь католицизм. 

Німеччина — це батьківщина того самого "романтичного націоналізму", який навчив весь світ збирати казки й казати: "Це наша велика спадщина".
До XIX століття ніякої єдиної Німеччини не було — існували сотні дрібних князівств, королівств і міст. Спільних міфів у них не було. Мешканець Баварії та житель Пруссії мали абсолютно різний фольклор. Але німецькі інтелектуали дуже заздрили грекам та англійцям із їхніми епосами й вирішили створити свій бренд. І створили. Чи треба зайвий раз нагадувати, на кого німці мали значний вплив, від вчених до царів?

Чому ж ми спокійно кажемо "давньогрецька міфологія", але сперечаємося щодо "англійської", якщо в обох випадках єдиного народу не існувало?
Різниця криється не в тому, як ці люди жили тоді, а в тому, як їхні тексти дійшли до нас, та  як їх оцінили європейські вчені Нового часу. На це є три головні причини:
1. Попри те, що єдиного грецького народу чи держави не існувало, у жителів полісів (Афін, Спарти, Фів, Мілета) був фактор, якого не було в бриттів чи англосаксів — панелінська ідентичність. Вони всі чітко ділили світ на "елінів" (тих, хто говорить мовою) та "варварів" (усіх інших). До речі, от вам німці - німі... У них були Олімпійські ігри, куди пускали тільки елінів, і Дельфійський оракул — спільний релігійний центр.
Тобто, попри релігійні відмінності у кожному місті, вони усвідомлювали свій міфологічний простір як єдине інформаційне поле. Спартанець міг не любити афінську версію міфу про Афіну, але він точно знав, хто це така.
В Англії ж усе було інакше, там зіткнулися культури, які взагалі не розуміли мови одна одної (кельти, германці, скандинави). Між ними не було спільного "культурного клею", це були абсолютно різні, ворожі всесвіти. Поки хтось не зміг когось підкорити.
2. Давньогрецькій міфології неймовірно пощастило, бо її склали та записали на злеті культури - це те, чого бракує слов'янам. Гомер та Гесіод створили канонічні світові хіти ("Іліаду", "Одіссею", "Теогонію"), які стали обов'язковими для вивчення в усіх куточках елінського світу. Вони створили єдиний простір!
В Англії ж ніхто не встиг зробити те саме до приходу християнства. Кельтські міфи передавалися виключно друїдами з вуст у вуста, а записувати їх почали ірландські та валлійські монахи через століття, коли половина вже була забута або цензурована. Християнство прийшло і розірвало цей простір на шматки до того, як там з'явився свій "Гомер".
3. У XVIII–XIX століттях європейська наука (особливо німецька, французька та англійська) переживала бум класицизму. Античну Грецію оголосили "колискою європейської цивілізації" (має сенс). Але вчені Нового часу самі штучно створили цей термін — "давньогрецька міфологія", бо їм так було зручно. Вони свідомо ігнорували той факт, що релігія Криту відрізнялася від релігії Спарти, і зліпили з цього монолітний канон для підручників. Крім того, це були часи протистояння османам та час, коли серед греків погано було видно ахейців чи там іонійців. Коли ж ці самі вчені дивилися на Англію, вони бачили хаос: там шматок кельтського міфу, там скандинавський Одін під іменем Воден, там християнський король Артур. Зліпити з цього такий самий гарненький та красивий бренд, як Олімп та олімпійці, науковці просто не змогли. 

Термін "скандинавська міфологія" — це взагалі чистий конструкт учених-романтиків. По-перше, ніякого "скандинавського народу" тоді не існувало, лише сукупність розрізнених племен і конунгств. По-друге, майже все, що ми сьогодні знаємо про Одіна, Тора, Локі та Рагнарьок, походить з одного крихітного острова в Атлантичному океані — з Ісландії! Головне джерело наших знань — "Молодша Едда", написана ісландським політиком та істориком Сноррі Стурлусоном близько 1220 року. А Ісландія вже прийняла християнство у 1000 році. Тобто Сноррі був християнином, який народився через два століття після зміни релігії. Він був поетом. Сноррі збирав старі метафори (кеннінґи) з давніх пісень, щоб навчити молодих скальдів складати вірші. Для цього йому довелося систематизувати старі язичницькі байки. Він буквально ліпив розрізнені, часто суперечливі пісні в одну логічну хроніку, від створення світу до Рагнарьоку. Скільки в цьому авторського та художнього?
Археологія та топоніміка (назви селищ, річок, пагорбів) показують, що релігія вікінгів була глибоко регіональною. Наприклад, у Норвегії та Ісландії шалено любили Тора. Він був богом простих бондів, захисником від велетнів-йотунів. А ось у Данії та Швеції набагато більше шанували Одіна (Водена). Проте Одін був богом військової еліти, королів і берсерків. Простий селянин Одіна недолюблював і боявся, вважаючи його підступним сіячем розбрату. І це треба ретельно запам'ятати, якщо потім дивитися на київські землі (Перун-Велес).
В шведській Уппсалі головним був взагалі Фрейр — бог плодючості та сексу. Його ідол там стояв із гігантським фалосом, і йому приносили криваві жертви (включаючи людські), що дуже шокувало християнських хроністів, а нам треба ще раз пам'ятати від чого народилася Афродита, яка в той "грецький" культурний простір надійшла явно зі сходу, та спочатку могла мати геть інше ім'я.

Коли Сноррі писав свій канон, він узяв Одіна, Тора, Фрейра і посадив їх разом в Асґарді, підпорядкувавши Одіну як Всебатьку. Але для реального вікінга з Данії чи Норвегії IX століття така жорстка структура була б повною дивиною. 
Проте, у них хоч щось є! Для нас склалося так, що монгольська навала багато чого знищила, залишки писемної культури того часу були християнськими, тому там не поспішали зберегти всі ці спогади по богів. Можна ще казати про деяку відмінність настроїв тогочасної церкви у різних місцях. Бо більшість текстів епосу ("Старша Едда") були записані саме ченцями. Але християнське мислення наклало колосальний відбиток на цю міфологію. Наприклад, фінал Рагнарьоку, де світ гине, але потім відроджується, і з'являється небесна світлиця, де правитиме один Праведний Суддя — це чисте відлуння християнського Апокаліпсису та Другого пришестя Христа, обгорнуте в скандинавські образи.
В XIX столітті, під час розквіту німецького та скандинавського романтизму, Ріхард Вагнер та вчені-патріоти остаточно перетворили ці ісландські тексти на монолітну "скандинавську (і навіть загальногерманську) міфологію". Їм потрібен був національний епос, який міг би конкурувати з грецьким. Вони його створили. Де в той час були наші власні композитори та вчені? Хіба вони не намагалися?
Ось вам приклад того, як потрібно цінувати власне - Микола Гоголь та Вій! Леся Українка та Лісова пісня! Ось вам Еней, який був парубок моторний... Але не маючи держави, під шаленим тиском імперської пропаганди, багато хто казав - яка різниця, давньоруський, давньоукраїнський, чи давньослов'янський... 
 
Українська міфологія
Про її існування можна говорити впевнено, але важливо розуміти її специфіку. Вона є невіддільною частиною ширшої слов'янської міфології (зокрема, східнослов'янської).
Власних письмових дохристиянських текстів практично не залишилося. Якісь Пантеон (Перун, Велес, Даждьбог) відновлюється за літописами та дрібними згадками.

Саме через цей жахливий брак писемних джерел у XX столітті виникла одна з найбільших фальсифікацій — так звана "Велесова книга". Це абсолютно вигаданий текст, нібито записаний на дерев'яних дощечках у IX столітті, який нібито "знайшли" під час революції 1917 року. Філологічний та історичний аналіз давно довів, що це стовідсоткова підробка, написана дилетантською вигаданою мовою (сумішшю старослов'янської, української, російської та простої фантазії автора)!
Творці цієї містифікації намагалися штучно сконструювати для слов'ян свій "монолітний канон", вигадавши дивовижну триєдність світів Яв-Прав-Нав та купу висмоктаних із пальця сюжетів. Але справжня міфологія так не працює! Спроба підмінити реальний, хаотичний і живий фольклор кабінетною підробкою лише шкодить науці, адже справжня слов'янська традиція набагато цікавіша за будь-які фальшивки.
Сила української міфології — у її нижчому рівні (демонології). Після хрещення Руси-України язичницькі боги частково "злилися" з християнськими святими, а віра в духів природи законсервувалася у фольклорі.
Завдяки географії та укладу життя (особливо в Карпатах, на Поліссі) тут дивовижно зберігся живий пласт: уявлення про мавок, чугайстрів, босоркань, русалок, лісовиків та відьом. Це повноцінна, багата міфологічна система, глибоко вплетена у побут, звичаї та обряди.
Сама міфологічна основа (Перун, Велес) — це праслов'янська спадщина. Вона формувалася тоді, коли українці, поляки, чехи та інші слов'яни ще були єдиною спільнотою племен.

Проте українська міфологія отримала право на окреме визначення через те, що після розпаду цієї спільноти саме на українських землях (особливо в ізольованих регіонах, як-от Полісся чи Карпати) архаїчний пласт вірувань "законсервувався" і набув унікальних локальних рис, які ми сьогодні й називаємо українським фольклором та демонологією.

Коли ми говоримо про "вищих" слов'янських богів, ми майже завжди потрапляємо в ту саму пастку, що й зі Сноррі Стурлусоном. Наш головний літопис, "Повість минулих літ", описує, як у 980 році князь Володимир Великий провів релігійну реформу і встановив у Києві кумири шести богів: Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла та Макош.
Але це не була давня віра всього народу! Це був суто політичний, кабінетний експеримент. Володимиру потрібно було об'єднати розрізнені племена навколо Києва перед тим, як запозичити християнство. Він спробував створити єдиний державний пантеон адміністративним наказом.
І подивіться, яка кумедна та химерна компанія там зібралася! Поруч із праслов'янським громовержцем Перуном опинилася ціла купа дивних, імпортованих богів, які звичайному селянину десь під Черніговом чи Житомиром взагалі нічого не говорили.

Але потрібно застосовувати однакові наукові стандарти до всіх! Тому, насправді український міфологічний простір — це результат потужних культурних дифузій і нашарувань:
- Іранський (скіфо-сарматський) вплив. Це найяскравіший приклад "імпорту" у слов'янський пантеон. Століття сусідства та асиміляції з іранськими кочовими племенами (скіфами, сарматами, аланами) на території сучасної України залишили глибокий слід.
Хорс і Семаргл, два божества з так званого "пантеону Володимира". Хорс (бог сонця) має суто іранське коріння (від перського xursid — сяюче сонце). Семаргл (крилатий пес/охоронець) — це пряме запозичення іранського Симурга.
Саме слово Бог слов'яни запозичили з іранських мов (праіранське baga — доля, наділяючий благом), замінивши ним старе індоєвропейське deivos (яке залишилося в латинському deus чи литовському dievas).
Сама концепція райського саду (Вирій), куди улітають птахи, має лінгвістичні та міфологічні паралелі з іранським потойбіччям.
- Кельтський та фракійський субстрат. Західні та південно-західні регіони України (і взагалі праслов'янського ареалу) активно взаємодіяли з кельтами та фракійцями. Попри те, що Перун - це головний громовержець, його ім'я та деякі атрибути мають сильні паралелі з кельтським богом грому Таранісом та дубовими культами кельтів (слово "перк" — дуб). Багато дослідників бачать у карпатських та балканських міфологічних сюжетах (пов'язаних із весняними обрядами, кострубами, Тополями) фракійський і дакійський вплив.
- Германський (готський) вплив. У III–IV століттях н.е. на території України існувала готська держава Оюм (Черняхівська культура). Слов'яни жили в прямому підпорядкуванні або тісному сусідстві з цими германськими племенами. Звідти прийшли не лише слова на кшталт "князь" (чистокровне германське kuningaz), "меч" або "шолом", а й уявлення про військову магію, клятви на зброї та деякі елементи вовчих культів (люди-вовки, вовкулаки), які були надзвичайно розвинені у германців.
- Балтійський корінь. Балти і слов'яни найдовше залишалися єдиною спільнотою після розпаду індоєвропейців. Тому Велес (і литовський Велняс — біс/бог потойбіччя) або Перун (і литовський Перкунас) — це спільна основа. Проте навіть після розділення балтійські племена жили на території сучасного Полісся і сильно вплинули на локальну українську демонологію.

Чому ж тоді здається, що до української міфології інший підхід?
Єдина причина, чому виникає ця ілюзія — це різниця в часі християнізації та політичній долі.
У Франції та Англії латинізація, а потім християнство прийшли набагато раніше (IV–VI століття) і за підтримки потужної державної машини (Рим, Карл Великий) майже під корінь вибили вищі міфи, залишивши тільки казки.
На території України християнство офіційно з'явилося лише наприкінці X століття, а в глухих куточках Полісся чи Карпат реальне язичництво тривало до XIV–XV століть. Через це іранські, германські та праслов'янські пласти не просто перетворилися на "казки про фей", а встигли спресуватися у ту саму систему двовір'я, де архаїчні міфологеми дожили до XIX століття у майже первісному вигляді.

Про кельтів.
Це чудове поле для вивчання — тут можна бачити рівень індоєвропейських архетипів. Коли ми зіставляємо кельтську та українську нижчу міфологію, ми звикли думати про далеку Британію чи Ірландію. Але парадокс у тому, що між нашими предками не було тисяч кілометрів — кельти жили прямо на території України! У III столітті до нашої ери кельтські племена (бастарни, галати) масово прийшли на терени сучасної Галичини, Волині, Закарпаття та Подністров'я. Вони заснували тут свої поселення, принесли металургію заліза і століттями сусідили, торгували та асимілювалися з праслов'янськими племенами (зарубинецькою культурою).
Тож подібність Самайна до Велесової ночі чи мавок до сидхе — це не просто випадковий збіг уявлень. Це може бути як результатом прямих контактів, так і відлунням спільного індоєвропейського коріння, коли наші предки палили багаття на сусідніх пагорбах, а міфи просочувалися в українську землю, стаючи частиною нашого культурного коду! 
1. Самайн і Белтейн проти Корочуна та Русалій
Кельтський рік ділився на дві великі половини — темну (від Самайна) та світлу (від Белтейна). Це точки зламу, коли "двері" між світом людей і світом духів (Сидом чи Вирієм) відчинялися навстіж. В українській традиції є абсолютні аналоги цих "небезпечних перехресть часу".
Белтейн (1 травня) — Русалії / Зелені свята
Це свято початку літа, розквіту природи та виходу потойбічних сил у наш світ. На Белтейн кельти виганяли худобу між двома багаттями для очищення і задобрювали "добрих сусідів" (фейрі), щоб ті не псували молоко.
В Україні на Зелені свята, які концептуально збігаються з початком літа, наставав Русальний тиждень. Прикрашання хати зеленню (клечанням) — це не просто декор, а оберіг від духів. Як і кельти, українці виносили в поле хліб чи полотно для русалок і мавок, щоб задобрити їх і захистити худобу та врожай.
Давні слов'яни не знали римського календаря з його 1 травня чи 25 грудня. Їхній рік залежав від астрономічних подій (сонцестояння та рівнодення) та природних циклів (коли зійшов сніг, коли зацвіла конкретна квітка, коли прилетіли птахи).
Тому аналог Белтейна у слов'ян — це не конкретне 1 травня, а рухомий комплекс весняно-літніх свят. Вони починалися на Юрія (Георгія) Теплого (коли вперше виганяли худобу на пасовища — точнісінько як кельти на Белтейн!) і досягали піку на Русальний тиждень та Купала.
Для давніх кельтів Белтейн був теж рухомим святом. Сигналом до його початку було повнолуння у період, коли на деревах з'являлося перше зелене листя, а глід починав зацвітати (зазвичай це астрономічна середина між весняним рівноденням і літнім сонцестоянням).
Коли на ці землі прийшла Римська імперія, вона принесла свій суворий календар (спочатку Юліанський). Римлянам, а пізніше християнським священникам, було важко контролювати "рухомі" язичницькі забави, які залежали від Місяця. Тому вони зробили те саме, що потім християни зробили зі слов'янським Купалом - прив'язали стихійне свято до фіксованої римської дати. Белтейн намертво приклеїли до календаря — на Календи травня (1 травня)
Коли німецькі та слов'янські племена перейшли на римський календар, вони знали, що в ніч проти 1 травня у кельтів відбувається шалена магічна активність (Белтейн). Християнська церква не могла це заборонити, тому оголосила цю ніч часом, коли всі відьми злітаються на Лису гору. А назвали ніч на честь святої Вальпургії, чий день пам'яті просто збігся з 1 травня.
Чи святкували кельти Белтейн саме 1 травня? Скоріше ні. Кельти орієнтувалися на повний Місяць і цвітіння глоду.
На "перше травня" свято перетворили саме римляни, які любили порядок і бюрократію. Вони загнали дику магію природи у рамки свого календаря. Загнаний у рамки Белтейн згодом трансформувався у знамениту Вальпургієву ніч — час, коли, за повір'ями, стираються межі між світами, а відьми злітаються на свої шабаші від Британії до Києва. Хоча, первісно, вони взагалі могли бути не тими відьмами, а, наприклад, відьмаками. Або берегинями.
Самайн (1 листопада) — Дзяди або Велесова ніч. Початок темної половини року та час поминання предків. На Самайн змивалася межа між живими та померлими. В українському календарі осінні поминальні дні (Осінні Дзяди або Діди) мали той самий сакральний зміст - зазивання духів предків за стіл, частування їх кутею та закривання вікон і дверей після заходу сонця, щоб "чужі" духи не пролізли в хату.

2. Мавки та Сидхе
Сидхе (ши) в ірландській міфології — це не маленькі крилаті дзвіночки-істоти з бантиками, бо це вже вікторіанська вигадка, а давні могутні духи, нащадки богів, які пішли під землю. Мавки в українській міфології — це душі померлих нехрещених дітей або дівчат, які загинули через нещасне кохання.
Обидва образи є оліцетворенням хижої краси. Українські мавки — це зеленоокі дівчата з розпущеним волоссям, які мають анатомічний дефект: у них немає спини, і ззаду видно всі нутрощі. Кельтські сидхе так само неймовірно вродливі й витончені, але часто мають приховану ваду, наприклад, плескаті пташині ступні, або їхня задня частина тіла є абсолютно порожньою чи схожою на трухляве дерево.
Але поведінка у них однакова. Мавки заманюють хлопців у лісові хащі або до води танцями та співом, а потім залоскочують до смерті. Сидхе заманюють людей у свої підземні пагорби за допомогою чарівної музики. Людина, яка потрапила на їхні танці, втрачає лік часу, їй здається, що минула година, а в реальності на землі промайнули століття. 
Спільний корінь очевидний — обидва образи уособлюють дику природу, яка приваблює людину, але є смертельно небезпечною для неї. Хоча, більш поширене знання поведінки саме мавок, та трохи менші історії про сидів, які ошукують дівчат, несе в себе деякий елемент жіночих настанов своїм чоловікам - ой, дивись, мавка втопить, якщо не на мене подивися... 
Хоча, нижча міфологія — це передусім спроба пояснити незрозумілі та небезпечні природні явища (судоми у воді, блукання в лісі, раптову смерть), а не просто "виховні казки". Бо казками вірування стають лише тоді, коли в це вже не вірять...

3. Берегині та Феї 
Тут ми маємо справу з трансформацією образів через християнство та романтизм.
У давньоруських текстах проти язичництва згадується, що слов'яни клали треби "упирям і берегиням". Тобто спочатку берегині — це не добрі лагідні жінки з рушниками (це вже патріархальний міф XIX століття). Це були архаїчні, досить грізні духи водних берегів та лісових хащів. Вони могли як захищати, так і топити тих, хто порушив табу.
Слово фея (fairy) взагалі походить від латинського fata (доля, або богині парки, що прядуть нитку життя). У середньовічних кельтських легендах феї — це могутні жінки-чарівниці, які керують силами природи, благословляють або проклинають новонароджених.
Якщо очистити обидва образи від пізнішого глянцю, ми побачимо дві спільні риси. 
По-перше, це зв'язок із водою та межами. Справжні кельтські феї часто живуть біля джерел та озер (як-от Володарка Озера в легендах про короля Артура), а архаїчні берегині — це так само духи берегів (водних меж).
По-друге, це прядіння як магія. І феї, і слов'янські жіночі духи (Доля, русалки, П'ятниця) міцно пов'язані з нитками, які символізують людські життя та зв'язок між світами. Русалкам на деревах спеціально залишали пряжу, а феям в ірландських хатах не можна було дозволяти прясти замість господині, бо вони могли "випрясти" весь успіх і добробут з дому.

Головний урок, який ми маємо винести з історії європейських міфів — від грецького Олімпу до українського Вирію — полягає в тому, що жодного "чистого", ізольованого та застиглого пантеону ніколи не існувало.
Усі монолітні системи, які ми сьогодні бачимо в підручниках чи попкультурі — це або результат політичних маніпуляцій давніх правителів (як "пантеон Володимира" чи кабінетні реформи римлян), або титанічна праця митців та вчених Нового часу (як Сноррі Стурлусон у XIII столітті, брати Грімм чи Ріхард Вагнер у XIX столітті). Вони збирали розрізнені, часто суперечливі племінні байки та конструювали з них "національний бренд". Але між ними є відмінності. Сноррі — це приклад систематизації та збереження (чого забракло Україні через брак власних записаних джерел. Вагнер — це приклад модерної художньої рецепції. 

Спроба штучно загнати дику, стихійну магію предків у жорсткі рамки ідеальної ієрархії неминуче веде до катастрофи — або до появи безглуздих фальсифікацій на кшталт "Велесової книги", або до перетворення живого фольклору на сухий та нудний перелік імен.

Може статися враження, після руйнування міфу про стрункі пантеони, ніби у слов'ян взагалі не було релігійної системи, а панував суцільний хаос. Це не так. Варто чітко розділяти "кабінетні пантеони" (вигадані романтиками) та "функціональну ієрархію". Так, селянину на Поліссі було байдуже до Перуна, йому важливіший був Велес, а то й домовик чи польовик. Але вища військово-княжа каста мала свій чіткий культ. Тобто система була, просто вона була соціально розшарованою, а не загальнонародною. Крім соціального був ще родо-племений шар, наслідки тисячолітнього сусідства в межах праіндоєвропейського простору.

Для нас, як для творців, дослідників чи просто шанувальників міфології, це відкриває неймовірну свободу!
Не шукайте догм там, де їх ніколи не було. Справжня українська чи будь-яка інша міфологія — це не статична таблиця богів. Це справжній багатошаровий пиріг із праслов'янських коренів, іранського сонця, германських вовчих культів та кельтських нічних вогнищ.
Цінуйте унікальність, а не масштаб. Нам не потрібен вигаданий "слов'янський Зевс" чи штучний "Асґард". Сила нашої традиції — у її неймовірній тривалості, у живому двовір'ї, де архаїчні мавки, чугайстри та обряди Зелених свят дожили до Нового часу майже в первісному, дикому вигляді.
Міфи ніколи не належали кордонам. Вони мігрували, змінювали імена, зіштовхувалися та вбирали в себе культури сусідів. І замість того, щоб намагатися наводити лад у цьому хаосі, ми маємо право черпати з цього живого океану натхнення — так само, як це свого часу робили Гомер, Гоголь чи Толкін.

Бажаю щастя та натхнення! Тіні предків не мають бути забуті!