Вітаю!

Ця історія починається тихо. Майже непомітно. 

"ЛЯЛЬКА БЕЗ ОЧЕЙ"

«Те, що було поховане, не зникло.»

 Перші кроки здаються безпечними. Поки не з’являється відчуття, що щось… не так.

«Ніби за спиною є погляд. Тихий. Невидимий.»

Я залишу тут кілька фрагментів атмосфери —
можливо, ви відчуєте це ще до того, як відкриєте текст.

https://youtube.com/shorts/6Zv01w1Rsog?feature=share

https://youtube.com/shorts/gtoKc41qM6Q?feature=share

Розділ 1 вже відкриває двері.
Розділ 2 — робить крок далі.

Серафима увійшла останньою.

Стояла біля порога довго, стискаючи пальці, ніби тримала за руку когось невидимого.

Будинок здавався їй величезним — не просто великим, а живим, надто справжнім, щоб бути іграшкою.

Вона завмерла на мить, ніби відчула: якщо зробить крок — назад уже не повернеться.

— Ну, чого ти? — сказав батько, обертаючись. — Іди, Серафимко, він не кусається.

Мати додала, поспішно:

— Будинок гарний, поглянь, який простір!

Дівчинка ще мить дивилася у дверний отвір, де колихалися гілки старого саду, потім тихо видихнула і переступила поріг.

У ту ж мить порив вітру зачинив за нею двері — глухо, як кришку скрині.

Марина здригнулася, а Сергій хмикнув:

— Протяг. Будинок старий, от і стукає.

Будинок стояв окремо, немов не належав до цього часу.

На тлі сірих будівель він здавався живою істотою — похмурою, задумливою, втомленою. Кам’яні стіни, порослі мохом, темніли під дощем, а вікна, немов очі старого, дивилися кудись всередину себе, у минуле.

Старі з сусіднього району рідко вимовляли про нього хоч слово. Хіба що пошепки, ніби боялися, що будинок почує. Адже вважали його проклятим.

А старі лише хрестилися й пошепки говорили:

— Річка забирає своїх. Тих, хто доклав руку до будівництва проклятого будинку.

Так особняк став місцем, де минуле не померло.

На столі стояв чайник із чаєм і тарілка печива. Вони сиділи за круглим столом, втомлені, але щасливі.

— Знаєш, — сказала Марина, — у нас тепер є своя казка. Ось прямо зараз, тут.

Сергій посміхнувся, відкинувся на спинку стільця і подивився на дочку, яка позіхала, обіймаючи кухоль.

— Пам'ятаєш наш новорічний ритуал? — запитав він дружину. — Коли пишеш бажання, спалюєш і попіл кидаєш у шампанське?

— Як же забути, — Марина засміялася. — Ти щороку так серйозно це робиш.

Вони тепло почали згадувати свої бажання, які загадали під бій курантів цього року.

— Я тоді написав, що хочу престижну роботу і кар’єру, — сказав Сергій. — З нормальною зарплатою.

— А я… — Марина трохи зніяковіла. — Новий будинок у великому місті. Щоб з вікнами на світло. Щоб був простір. І моє бажання здійснилося. Новий будинок, ось він.

Вони переглянулися, і на секунду в їхньому погляді була віра: все задумане здійсниться. Тепло взялися за руки.

У цей момент пролунав дзвінок. Раритетний телефон у кутку коридору задзвонив несподівано голосно, ніби будинок сам захотів втрутитися в їхню розмову.

Сергій підняв слухавку. На тому кінці лунав бадьорий голос.

— Сергію, вітаємо! З новосіллям і новою посадою! Завтра о восьмій ранку чекаємо в офісі.

Він завмер, тримаючи слухавку в руці, і обернувся до родини. У кімнаті було тихо, тільки Марина з донькою дивилися на нього сяючими очима. У ту мить їм здавалося, що їхній ритуал справді спрацював.

Історія тільки починається. І далі вона стане глибшою.

Дякую, що ви тут.
Можливо, саме зараз ви стоїте на порозі.

І, можливо… вже зробили крок.

Продовження — вже скоро.