Розділ 1. Будинок, що чекав

У дворі пахло спаленою травою та пилом. Аномальна спека виснажувала. На городі проросли криві ряди розсади, які ніхто не став прибирати. Зітхнувши, Сергій махнув рукою. Добро не пропаде, це знали всі. Бажаючі безкоштовно поповнити свої запаси швидко знайшлися.

Сусіди прийшли проводжати на світанку — хто з цікавістю, хто із заздрістю, хто з мовчазним полегшенням, що це не їм доводиться їхати в невідомість.

На даху «Жигулів» мотузками були прив’язані коробки та розібране ліжко. У багажнику — мішки, скручений килим і старий телевізор, втиснутий, як скриня.

— Дотягнеш? — втомлено запитала Марина, поправляючи хустку.

— Дотягнемо, — похмуро відповів Сергій. — Три години дороги і там будемо.

Сусідка перехрестила Серафиму, восьмирічну, худу, з великими темними очима. Та міцно тримала в руках обшарпаного ведмедика, немов не наважувалася його залишити в старому будинку.

— Бережи дівчинку, — прошепотіла сусідка Марині, суворо погрожуючи пальцем.

— Кажуть, у місті гірше: шум, дим, чужі люди.

Марина покірно кивнула, але нічого не відповіла.

Літня траса тягнулася сірою, запиленою стрічкою. Старенька машина тряслася на вибоїнах, немов викашлювала останній подих. Багажник, доверху набитий речами, жалібно стогнав, ніби не витримував ваги. Подушки, каструлі, ящики з банками, сумки, дитячі книжки. Усе їхнє минуле тряслося й підстрибувало разом із ними.

Вони залишали звичне життя в селі й мчали туди, де на них чекало обіцяне «майбутнє». У велике місто можливостей.

Сергій стискав кермо так, що кісточки пальців побіліли, ніби боявся відпустити. Він майже не моргав: дорога вимагала уваги, але в його очах проглядала рішучість, ніби він гнав не машину, а саме життя вперед. У кишені його сорочки стирчав складений аркуш паперу — лист із печаткою.

— Уявляєш, Марино, — сказав він, підвищуючи голос, щоб перекрити шум мотора. — Не дарма я подзвонив. Прийшла відповідь, і навіть телеграма з датою! Все чітко: приїзд, заселення, робота. Це тобі не «обіцянки». Справжня програма «Дім майбутнього».

— Красиво звучить, — мрійливо сказала Марина, поправляючи волосся.

— Майбутнє… Ніби воно тільки наше.

— І зарплата нормальна, і житло. Сказали, спочатку службове, потім у власність. Я буду начальником бригади. Не просто тягати цеглу, а керувати.

Ти розумієш?

Марина посміхалася і кивала, притискаючи до себе пакет із блузками. Їй здавалося: у новому місці в неї буде своє життя, нові подруги, може, навіть нові погляди, нові чоловіки. Слово «майбутнє» лоскотало її марнославство, як парфуми на шкірі.

Марина дивилася у вікно. За склом миготіли занедбані будинки, вицвілі афіші та самотні стовпи з оголошеннями. На одному ще тримався напіввідірваний листок.

«РОБОТА + ЖИТЛО. Терміново потрібні фахівці.»

Папір тріпотів на вітрі, наче крило пораненої пташки.

— Ти впевнений? — тихо запитала Марина, не відриваючи очей від дороги.

— У чому?

— Що все це не обман?

Сергій криво посміхнувся.

— Газета, потім лист, телеграма… Хіба стали б такі папери розсилати, якби це була фікція? Там державна програма.

Я будівельник, не п’яниця. Бригаду дали. Зарплата не копійки. А через деякий час, житло з викупом. Наш дім. Свій.

Марина втомлено похитала головою і тихо продовжила.

— Схоже на авантюру… І все-таки скажи мені чесно, Сергію… Це надовго? Чи так само, як у наших сусідів — рік-два, і назад у село?

Все-таки страшно… Ми їдемо в нікуди, Сергію. Село хоч своє. А там… чужі. І будинок якийсь службовий, занедбаний, на околиці. — нагнітала Марина.

Він не обернувся. Лише його губи стиснулися в тонку лінію.

— Краще вже авантюра, ніж сидіти в селі без хліба і майбутнього.

Я ж тобі казав… Це офіційна програма. Ти сама бачила газету. «РОБОТА + ЖИТЛО. Програма забезпечення фахівців житлом». Чорним по білому надруковано. Бачила ж на власні очі і лист, і телеграму з точною датою, що прийшли швидко. Нам гарантували будинок. Хіба це схоже на обман? — стримано відповів Сергій, не відриваючи очей від дороги.

— Будинок… на околиці. Зруйнований, мабуть. — вибухаючи, продовжувала Марина.

— Нехай зруйнований, зате свій. У мене золоті руки, ти ж знаєш. Відремонтую. — з усмішкою і надією продовжував Сергій. — А я більше не буду за копійки в колгоспі гнутися.

Там будівництво, нормальна зарплата. І якщо втягнуся — може, далі піднімуся. А житло — через деякий час з викупом. Своє. Ти розумієш, Марино? СВІЙ дім. — голос став не таким різким, втома взяла гору.

На горизонті почав підніматися темний купол лісу, а поруч — силуети хрестів старого кладовища.

Марина замовкла. Подивилася на доньку. Серафима дрімала, схиливши голову на скло і уві сні смикала руками, ніби відганяла когось, шепотіла щось невиразне. На її руках виднілися свіжі подряпини — дівчинка знову чухала шкіру до крові вночі. Марина обережно поправила на ній тонке ковдру.

— Аби їй там було легше… Аби ці напади припинилися.

— Там лікарі кращі, ніж у нас. Харків — не діра. Може, вилікують. — м’якше, коротко відповів Сергій, але його очі залишалися напруженими.

— Нехай буде так. Заради неї. — голосно зітхаючи, продовжувала Марина.

Сергій кивнув, не відриваючись від дороги. І натиснув сильніше на педаль газу. Попереду машини зникали в пиловому мареві. Серафима напівсонною стиснула тонкі пальці в кулак і тихо прошепотіла:

«Я не хочу туди…»

Прокинувшись, дівчинка задумливо дивилася у вікно на миготливі поля і раптом помітила: серед рівних смуг молодих соняшників стирчав чорний, мертвий кущ, на якому погойдувався ворон. Дівчинка смикнула плечима, відвела погляд.

— Тату, — боязко сказала вона. — А в тому будинку будуть дерева?

— Ще й які! — запально відповів Сергій. — Там усе поруч: і поле, і гай, і старий цвинтар, кажуть, за околицею. Тихо, спокійно. Місце якраз для сім’ї.