Розділ 2. Чужа роль

Весь вікенд вони провели у турботах. Коробки роз’їжджалися по кімнатах, килими розгорталися на підлозі, штори з бязі, привезені з попереднього будинку, приховували вікна від чужих очей.

Будинок ще тхнув пилом, милом і чужими історіями, але в кожному кутку вже ховалися нові звуки: сміх, метушня коробок, важкі кроки Сергія, який перетягував килими.

Сергій, хоч і нарікаючи, але з азартом збирав меблі. Марина протирала полицю у вітальні до блиску, поки скло не почало відбивати її посмішку. Задоволена своєю роботою, вона розкладала сервізи й акуратно протирала кришталеві келихи.

А Серафима із захопленням перераховувала свої іграшки, ніби кожна з них заново народилася в новому домі. Дівчинка бігала сходами, притискаючи до грудей улюблену м'яку іграшку — першу, яку вона поставила на нове місце, ніби стверджуючи: тепер це наш дім.

У суботу вони сходили на ринок — повернулися з навантаженими торбинками. Купили овочів, першосортний шматок свіжого м’яса, літрову пляшку молока і дві буханки ароматного хліба: пшеничний і бородинський. І не забули про лампочку, якої так бракувало в коридорі, де сходи.

По дорозі сусіди, з похмурими обличчями, голосно віталися, пильно оглядаючи нову сім’ю: чоловік у випрасуваному костюмі, жінка з зачіскою та маленька дівчинка, яка притискала до себе пошарпаного ведмедика.

Хтось вітався через хвіртку, хтось просто зупинявся і уважно роздивлявся «нову сім'ю» у старому будинку.

— Нам пощастило з будинком, — натхненно зауважила Марина, поки вони несли сумки. — Тут просторо, повітря, та й сусіди начебто непогані.

Сергій кивнув на знак згоди, відчуваючи дивне задоволення: ніби вони справді опинилися в потрібному місці, в потрібний час.

До вечора неділі коробки спорожніли, килими розправилися на підлозі, телевізор ожив мерехтливим світлом. А в кутку коридору знайшовся телефонний апарат — справжній, дротовий, ще з минулого століття. Марина з посмішкою сказала, що це знак: будинок принесе їм удачу.

Коли меблі зайняли свої місця, а будинок наповнився їхніми запахами, вони сіли пити чай. У великій кімнаті горіла лампа, і все здавалося дивно простим і щасливим.

На столі стояв чайник із чаєм і тарілка печива. Вони сиділи за круглим столом, втомлені, але щасливі.

— Знаєш, — сказала Марина, — у нас тепер є своя казка. Ось прямо зараз, тут.

Сергій посміхнувся, відкинувся на спинку стільця і подивився на дочку, яка позіхала, обіймаючи кухоль.

— Пам'ятаєш наш новорічний ритуал? — запитав він дружину. — Коли пишеш бажання, спалюєш і попіл кидаєш у шампанське?

— Як же забути, — Марина засміялася. — Ти щороку так серйозно це робиш.

Вони тепло почали згадувати свої бажання, які загадали під бій курантів цього року.

— Я тоді написав, що хочу престижну роботу і кар’єру, — сказав Сергій. — З нормальною зарплатою.

— А я… — Марина трохи зніяковіла. — Новий будинок у великому місті. Щоб з вікнами на світло. Щоб був простір. І моє бажання здійснилося. Новий будинок, ось він.

Вони переглянулися, і на секунду в їхньому погляді була віра: все задумане здійсниться. Тепло взялися за руки.

У цей момент пролунав дзвінок. Раритетний телефон у кутку коридору задзвонив несподівано голосно, ніби будинок сам захотів втрутитися в їхню розмову.

Сергій підняв слухавку. На тому кінці лунав бадьорий голос.

— Сергію, вітаємо! З новосіллям і новою посадою! Завтра о восьмій ранку чекаємо в офісі.

Він завмер, тримаючи слухавку в руці, і обернувся до родини. У кімнаті було тихо, тільки Марина з донькою дивилися на нього сяючими очима. У ту мить їм здавалося, що їхній ритуал справді спрацював.

Закінчивши розмову, Сергій з широкою посмішкою сказав:

— І моє теж збулося, — гордо сказав він. — Завтра вранці чекають на роботі, вже повідомили про розпорядження.

Вони засміялися, і навіть Серафима, не розуміючи всієї суті розмови, сміялася разом з ними голосно й весело.

Будинок, здавалося, відгукнувся на їхню веселість: десь у стінах пролунав легкий тріск, схожий на клацання, але всі вирішили, що це старі дошки.

Пізніше, коли Серафима вже вкладалася спати, вона тихо запитала у матері:

— Мамо, а цей будинок точно наш?

— Звичайно наш, дурненька, — Марина лагідно поправила ковдру. — Тепер він буде берегти нас.

Дівчинка помовчала, дивлячись на стелю.

— А якщо він нас прожене?

Марина розсміялася, поцілувала її в скроню і вимкнула світло. Але в темряві очі дівчинки довго не заплющувалися: їй здавалося, що хтось дивиться з кутка.

Сергій, проходячи коридором, почув, як старий телефон на тумбі біля сходів видав одиночний глухий дзвінок. Вирішив перевірити, хоч і пізня година — раптом знову. Зняв слухавку. У відповідь — тріск, ніби хтось водив нігтем по склу. І серед перешкод йому здалося, що він почув тихий смішок. Він нахмурився, покрутив диск, але шум стих.

— Перешкоди, — пробурмотів він і поклав слухавку.

Цього вечора вони ще довго розмовляли один з одним — про плани, ремонт, нове життя. Але десь на самому краю їхніх слів будинок уже прислухався. У його тріщинах ворушилися тіні. 

Продовження — все скоро.