Фінальний акорд марафону «Єдність авторів».

Дякую Уляні за цікаву ідею марафону і справжній виклик для авторів.

Розділ 1 Полум'я, що не знало правди.

Розділ 2 

Розділ 3 Марення

Розділ 4 Там, де світло перестає бути самотнім

Розділ 5 Наслідки дій

Розділ 6. Я з тобою.

Еліар не могла так просто здатися, не вміла. Це не те, чому вона була навчена.

Відсахнувшись від Маріуса, якому тільки що шепотіла і просила допомоги, воїтелька наважилась на божевілля. Світло повернулось до неї. Світло – її порятунок. Ворог тільки бреше, насилає марення. Все її життя не може бути брехнею. Темні – зло, в якій би личині не ховались.

Медальон знову обпікав, мучив. Якщо його не зняти руками – вона випалить його своєю магією.

Направила вже слухняний потік до кінчиків пальців і схопилась за ціпок. Марно. Тоді від люті, болі, безвиході Еліар засяяла вся. І це стало межею неповернення.

Та на цей раз її світло не сліпило, не атакувало, а показувало приховане у темряві. Світло зрадило її. Видіння нахлинули юрбою, змішані, короткі, ріжучі. Вона не просто бачила, а відчувала кожною клітиною те, що пережили мешканці цього табору. Вона невмисно потрапила в їх шкури.

Образи мерехтіли, плутались. Ось їй відрізають ноги, потім вона втрачає зір, і одразу шкіру плавить святий вогонь, а сковане тіло обдирають до крові, тягнучи по гострому каменю доріг. І завжди це робить світло, холодне, жорстоке.

– Де вони? – рик над вухом.

Розпухшу голову боляче потягнули за волосся. Вона ледь не захлинулась слиною впереміш з присмаком заліза. Очі не могла розплющити, повіки так пекли, були настільки важкими, що просто не виходило. І сльози від сонця, від білосніжних одеж.

– Іменем Святого Ордена, ти, Світлий Маріусе, станеш уроком, прикладом для всіх, що приховувати зло, допомагати йому, міняти сторони – найтяжчий гріх, зрада, яку не змиє навіть смерть.

Безвольне тіло підхопили, розтягнули руки, зв’язали ноги, й прикріпили до холодного металевого хреста.

Еліар впала на попіл землі, задихаючись. Вона тремтіла, вигиналась у нищівних судомах. Цей біль, що не знав меж, непомірний для однієї навіть сильної і хороброї воїтельки.

Маріус не розізлився. Він пам’ятав себе, свою віру, свої уявлення. Та дівчина виявилась занадто впертою. А її смерть точно не входила в його плани. Він потягнувся за власним, добре прихованим світлом. Він стане її провідником, якщо вона сама не наважується подивитись всередину себе. Він підняв її і поніс назад до намету. Поклав на ліжко, зручно умостився збоку і ніжно обійняв.

Лагідний хрускіт багаття. Тихий шум гілок лісу. Темна ніч, яку прорізало світло повного місяці. І ті двоє, світла і темний, схилились над маленьким згортком.

– Моя крихітна Еліаро, я тебе не віддам, навіть якщо доведеться померти, – щімко шепотіла жінка з довгими золотистими косами.

– Ліано, серце моє, мертвою ти їй не допоможеш, – високий, міцно складений брюнет притягнув її за плечі, вимагаючи подивитись йому в очі. – Вони напали на наш слід, їх занадто багато.

– Ми встигнемо, а якщо ні, я їх затримаю, – жінка рішуче зціпила зуби. – Вони йдуть за мною.

Це було правдою. Остання з древнього роду, що насмілилась сперечатись з віковими законами. Зрадниця ордена, що відкрилась коханню та істині.

– Я не зможу, – рвучко прошепотів чоловік, – залишити тебе.

– А її? – на очах проступили сльози.

– Тоді п’ять хвилин на перепочинок і біжимо далі.

Та ці хвилини стали для них фатальними. Переслідувачі замкнули їх у коло, вони не поспішали викривати себе. Підло й тихо у спину темного прилетів блискучий клинок, наповнений світлом. Чоловік впав на місці, обличчям у вогке листя.

– Сайрусе! Ні! – Ліана завила пораненим звіром.

Світлі виступили до багаття. Високі, сліпучо крижані, у блискучих ідеально чистих обладункам і з довгими розпеченими клинками. Елітний загон інквізиції, найжорстокіші і найпідступніші кати. Жінку не слухали. Їм було байдуже, хто вона. Вона мішень.

Ліана ледь встигла покласти своє дитя на пеньок, як її ноги підкосились, а голова покотилась до вогню.

– Вони їх вбили, а мене покарали за їх зраду сліпою покорою, – просипіла Еліар.

– Тепер ти бачила. Тепер твоя черга карати, – Маріус гірко видихнув.

– Але ж вони…

– Не всемогутні. Я навчу, допоможу.

– Хто ти, Маріусе? Я бачила твій хрест.

– Я гріх, як і ти.

Отже, його батьки теж подолали безглузду і жорстоку ворожнечу коханням. І вона почала усвідомлювати це, впізнала справжнього ворога. Миттєво медальон перестав тягнути, пекти, навіть трохи свербіти. Тепер назавжди тиша, спокій, гармонія світла і темряві у ній.

– Я з тобою, – нарешті вимовила Еліар.

П.С. Перший раз приймаю участь у чомусь подібному. Дуже боялася. Складно було зупинитись, бо здавалось, що це ж далеко не кінець історії, але на мене покладена відповідальність ФІНАЛУ. Сподіваюсь, це не затягнуто, не притягнуто, і кінець дає відповідь на головне запитання історії. Я б могла писати і далі, і більше, але повний формат - це інше.

❤️ Дякую всім, хто читав. ❤️