Початок Марафону «Єдність авторів»❗️

Дорогі автори та читачі, думаю було б не чесно затягувати час і ось перший розділ нашої історії. Вирішила дати символічну назву, але можливо хтось з авторів захоче змінити її, коли історія заграє новими фарбами.

ПОЛУМʼЯ, ЩО НЕ ЗНАЛО ПРАВДИ

Ніч була надто тиха.

Не та тиша, що заспокоює — жива, наповнена шелестом листя і далеким співом нічних істот. Ні. Це була тиша мертва. Вона стискала груди, як холодні пальці, і шепотіла про небезпеку ще до того, як її можна було побачити.

Еліар стояла на краю урвища, її плащ із білого сукна повільно колихався від вітру, наче саме світло торкалося її плечей. Сріблясте волосся спадало на спину, відбиваючи місячне сяйво, а в очах горів той самий вогонь, що супроводжував її все життя — віра.

Віра в світло.

Віра в правду.

Віра в те, що темрява — це зло, яке потрібно знищити.

— Вони тут, — тихо сказала вона, не обертаючись.

Позаду неї заворушилися воїни Ордену. Блиск броні, приглушений дзвін металу, напружене дихання. Вони дивилися на неї, як на провідника, як на ту, що ніколи не помиляється.

І вона не могла дозволити собі помилитися. Адже була воїном світла.

— Пам’ятайте, — її голос був спокійний, але різкий, як лезо. — Темні не знають милосердя. Вони спотворюють усе, до чого торкаються. Не вагайтесь.

Не вагайтесь.

Ці слова вона чула ще дитиною.

Коли стояла серед попелу свого дому.

Коли тримала холодну руку матері.

Коли дивилася на чорні постаті в диму і вірила — це вони винні.

Темні.

З того дня її життя стало простою прямою лінією: знайти, знищити, очистити.

І вона йшла нею без сумнівів.

До цієї ночі.

Знизу, з темного лісу, піднявся рух. Тіні почали відділятися від темряви — мов живі. Безшумні. Непомітні. Невловимі.

— Вперед, — прошепотіла Еліар.

І світло зірвалося вниз.

Бій почався без крику.

Лише спалахи магії розривали темряву: золоті, чисті, сліпучі. Вони розсікали ніч, як блискавки, і кожен удар ніс із собою переконання — це правильно.

Еліар рухалася швидше за думки. Її клинок світився, залишаючи за собою сліди світла, коли вона прорізала тіні. Ворог падав один за одним, але…

Щось було не так.

Вони не відповідали так, як завжди.

Не кидалися сліпо вперед.

Не шипіли від ненависті.

Не кричали проклять.

Вони… відступали.

— Вони тікають! — вигукнув один із воїнів.

— Ні, — тихо сказала Еліар, і її серце вперше за довгий час пропустило удар. — Вони відводять нас.

Занадто пізно.

Земля під ногами здригнулася.

Світло згасло.

І темрява… не просто прийшла — вона накрила їх, як хвиля.

Еліар встигла підняти клинок, але з усіх боків виринули постаті. Вони рухалися як одне ціле, мовби пов’язані невидимою ниткою. Їх було більше. Значно більше.

Удар.

Ще один.

Її світло розсікало, відштовхувало, але…

Вони не били, щоб убити.

Вони били, щоб зупинити.

— Чому… — прошепотіла вона, відчуваючи, як хтось вибиває клинок із її руки.

Метал дзенькнув об каміння.

Хтось схопив її за зап’ястя. Холодна, але не жорстока хватка.

— Досить, — пролунало поруч.

Голос.

Глибокий. Втомлений.

Не сповнений ненависті.

Еліар різко обернулася.

Перед нею стояв чоловік. Його очі — темні, як ніч, але в них не було того, що вона чекала побачити.

Не було жорстокості.

Не було люті.

Не було зла.

Лише… біль.

— Вбий мене, — різко сказала вона, піднімаючи підборіддя. — Ти ж цього хочеш.

Він дивився на неї довго. Надто довго.

— Якби ми хотіли тебе вбити, — тихо відповів він, — ти б уже не дихала.

Його слова вдарили сильніше за будь-який клинок.

— Брешеш, — прошипіла вона.

— Ні, — він нахилився ближче, і в його голосі з’явилося щось небезпечне. — Це вам брехали.

Світ навколо ніби на мить зупинився.

— Темні — зло, — автоматично сказала вона, повторюючи істину, яку знала все життя.

Але вперше… ці слова прозвучали порожньо.

Чоловік гірко всміхнувся.

— Ми — ті, кого ви зрадили.

Тиша стала ще глибшою.

— Забирайте її, — сказав він іншим.

Руки знову схопили Еліар, але вона вже не виривалася.

Її погляд був прикутий до нього.

— Це брехня… — крикнула вона, але тепер це звучало як питання.

Він не відповів.

Лише відвернувся.

І саме в цей момент у її душі вперше з’явилася тріщина.

Сумнів.

І він був страшніший за будь-яку темряву.

Світло не могло зникнути так просто.

Еліар повторювала це собі знову і знову, коли її вели крізь темний ліс. Руки зв’язані, клинок втрачений, плащ зірваний десь у хаосі бою. Але не це було найгіршим.

Найгіршим було те, що її світло… мовчало.

Завжди, скільки вона себе пам’ятала, воно було поруч — тепле, живе, як дихання. Воно текло її жилами, відгукувалося на небезпеку, здіймалося полум’ям у битві.

А зараз — нічого.

Лише порожнеча.

— Ви… щось зробили зі мною, — тихо сказала вона, не піднімаючи голови.

Ніхто не відповів.

Їх було п’ятеро. Темні. Вони рухалися безшумно, наче тіні, що навчилися ходити серед живих. Їхні кроки не ламали гілок, не шаруділи листям.

Це дратувало.

— Боїтесь? — її голос став гострішим. — Без моєї сили вам легше?

Попереду той самий чоловік, що говорив з нею, навіть не озирнувся.

— Ми не забрали твоє світло, — сказав він спокійно. — Ти просто більше не чуєш його.

— Це неможливо.

— Для тебе — так.

Його відповідь була надто швидкою. Надто впевненою.

І це знову зачепило її сильніше, ніж вона хотіла визнати.

Вони йшли довго. Настільки, що навіть небо над головою змінилося — чорнильна ніч повільно світлішала, розчиняючись у холодному сірому світанку.

І тоді Еліар побачила їхній табір.

Вона завмерла.

Це… не було тим, що вона очікувала.

Не було темних веж, не було вогню, що палає криваво-червоним світлом, не було жахливих істот, прикованих ланцюгами.

Лише…

Намет за наметом.

Вогнища, над якими готували їжу.

Діти.

Діти.

Одна маленька дівчинка, років п’яти, сиділа біля каменю і щось малювала паличкою на землі. Вона підняла голову, коли Еліар проходила повз.

Їхні погляди зустрілися.

І дівчинка… усміхнулася.

Світла різко відвернулася.

— Це ілюзія, — прошепотіла вона. — Це просто… ілюзія.

— Було б легше, якби так, правда? — тихо сказав чоловік поруч.

Вона нічого не відповіла.

Її провели до одного з наметів, грубо відштовхнули всередину. Вона впала на коліна, відчуваючи, як холодна земля обпікає шкіру.

Ззаду пролунало шарудіння тканини — хтось увійшов.

Передаю естафету чудовій авторці Вікторія Берлі ❤️

Приємногг прочитання та успіху в написанні☺️