Продовження Марафону ✨Єдність авторів✨

Продовження Марафону ✨ Єдність авторів✨ від Уляни

1 розділ

2 розділ

3 розділ

"Марення"

Еліар на мить здалося, що вона отямилася, наче її свідомість силоміць тягнули крізь усе тіло, яке сковував сирий холод. Її одяг просяк вологою з туману й ледь не обліплював усе тіло.

Вона вслухалася в простір. Звуки нічного лісу пробиралися крізь густі хащі до її вух, наче через купу фільтрів — приглушені й розмиті, ніби вона була закрита в якійсь коробці. Повітря було густим, і з кожним вдихом воно обпікало їй легені своєю в’язкістю.

Дівчина розплющила налиті свинцем повіки. Розмитий погляд байдуже ковзнув темним простором, крізь який намагався пробитися ледь упізнаваний повний місяць, затягнутий темною імлою.

Тілом пройшов озноб від холоду і… темряви, а точніше — непроглядної густини темного туману.

Вона підвелася й сіла на землі, вкритій напівсухим осирілим листям, яке невдоволено шурхотіло від її рухів.

Еліар намагалася збагнути, де вона знаходиться. Свідомість поступово збиралася докупи. Дівчина намагалася пригадати останні події й зрозуміти, де вона опинилася, але розмиті образи пам’яті з намету нічого не давали — жодного натяку й розуміння, що з нею трапилося.

Підвелася на ноги й почала вдивлятися крізь темну імлу.

Здалеку почулися крики нічного птаха, ще десь промайнуло хляскання крил. Виття вовків розносилося луною густим туманом, від чого її тілом пробіглися мурашки.

Вона нічого не могла розгледіти далі за свою витягнуту руку. Та раптом побачила віддалені вогники, що ворушилися, наче згустки тьмяного світла пливли простором.

Еліар не знала, як реагувати.

Вогні поступово збільшувалися, наче наближалися до неї… і… почувся тріск сухих гілок і шурхіт минулорічного листя.

Еліар намагалася намацати свій рятівний клинок, але його при ній ніде не було. Потім вона впала на коліна й почала нервово перебирати сухе листя навколо того місця, де щойно лежала, але його так само не було.

Звуки чужої присутності наближалися.

Їй здавалося, наче сам нічний густий туман ворушиться і переливається своєю в’язкістю з місця на місце, ніби сама темрява просочується крізь сиру тканину одягу до самих кісток.

Часу обмаль…

Щось наближається ледь не впритул…

Вона рвучко підвелася, подумки зібрала всю свою волю і всю свою силу всередині себе. Потім від центру грудей спрямувала потік енергії до рук, від чого кінчики її пальців ледь помітно почали світитися, а між пальцями проблискували тонесенькі нитки блискавок.

Вона в очікуванні згрупувалася, її сила продовжувала вливатися та накопичуватися в долонях, готуючись завдати удару.

Звуки обережних кроків, тріску гілочок та шурхоту листя почали розноситися навколо неї неподалік.

Еліар не знала, чи це насувається небезпека, і якщо так, то з якого боку до неї наблизяться впритул.

Вона почала нервово озиратися по сторонах, у долонях уже збиралися згустки в’язкого світла. Вона наче відчувала клуби в’язкої енергії долонями фізично, ніби тримала затверділе світло, зібране в щільні шари.

Тріск зліва — і Еліар нервово спрямувала в нічну імлу ліву руку, але втрималася від удару, щоб не витрачати сили даремно…

Тріск позаду.

Вона швидко викинула праву руку й повернулася торсом на звук.

Знову тріск, але вже ледь не з диханням у потилицю — і вона, не кваплячись, повернулася і… різко відсахнулася назад, ледь втримавши рівновагу, й нанесла удар, не чекаючи нападу…

Еліар насилу розгледіла те, що бачить перед собою.

Перед нею стояла літня жінка. Вона тримала однією рукою смолоскип, у світлі якого її прорізане глибокими зморшками обличчя здавалося химерним, а в другій долоні тримала… її ж згусток світла, наче не впіймала його, а прийняла, як частину себе…

— Не бійся, дитино, — промовила приємним, ледь скрипучим голосом жінка.

Вона розкрила пальці — і згусток світла плавно поплив назад до Еліар.

— Не витрачай сили даремно там, де в цьому немає потреби.

Еліар прийняла свій клуб світла долонею. Вона здивовано подивилася в обличчя незнайомки. У горлі застрягла черга питань, та вона не квапилася їх відпускати.

— Не бійся темряви і того, що в ній є.

— Але ж…

— Ти просто ще не згадала себе. Хто ти насправді. Все, що ти знала з дитинства, тобі не належить. У тебе забрали твоє справжнє «я», твою справжню історію, твоє минуле і твоє походження.

Еліар нічого не сказала. Вона почала підозрювати, що тут усе не справжнє. Вона відчувала це всією своєю сутністю.

— Немає зла без добра, як і добро пізнається тільки через зло. Як і не було б світла без темряви — адже якби не темрява, ніхто б не побачив світла. Подивися на свій вогонь і подивися навкруги. Ти бачиш лише те, що освітлює світло. Але всередині тебе світло так само згасло, і ти не бачиш, ким ти була і хто ти є. Спрямуй своє світло всередину. Зазирни туди. Згадай себе. Хто ти. Звідки… Не шукай відповідей там, де ти не почуєш правди… Чи казали тобі правду рідні?.. І чи були вони тобі хоч колись рідні по крові? Шукай правду в собі…

І вона розвіялася, наче попіл від вітру, і лиш віддалений голос прошепотів із нічного темного простору:

— Скоро ти все дізнаєшся. Слухай серцем…

Еліар намагалася зрозуміти, що ця жінка щойно сказала.

Та раптом її свідомість почало тягнути… в невідомість…

Вона знову отямилася. Відкрила очі. Світло було тьмяним. Вона бачила на тканинах намету танцюючі тіні від вогню, від якого чувся тріск, і поряд лунали приглушені голоси…

*****

⭐Передаю естафету талановитій авторці Любові Олійник⭐