– Тріно… – тихо гукнула ельфійка, підійшовши зі спини, але та не почула. – Тріно! – простягнувши руку, обережно торкнулась плеча подруги.
– Га? Що? – дівчина обернулась. – О, привіт, Міро. Ти щось хотіла? Я зараз закінчу з цією неслухняною рослинкою і повернусь.
– Та я… – темна зам’ялась, не наважуючись висловити прохання. Та потім все ж зібралась з духом і на одному подиху вимовила: – Мені потрібен наш намет сьогодні. Вільним. Ну… уночі.

Сірі очі ельфійки вичікувально блищали, щоки злегка потемніли – проте лиш злегка. Ось на стілечки.

Тріна відклала інструменти, випросталась, обернулась. Склала руки на грудях, уважно подивилась на подругу, трохи схиливши набік голову.

– Ого! – здивовано промовила. – Ні, не так. ОГО! А ще – “йой”... Оце-то тебе криє, Мірочко! А я ще думала, чого це ти так останнім часом поводишся…

– Промінчику…

Він навіть не почув, як Міра підійшла.

Руки складені на грудях, пальчики з золотистими нігтями нетерпляче постукують по ліктьових згинах. Права нога трішки зігнута, виставлена вперед і вбік. Глибокі сірі очі дивляться на нього – вичікувально, заклично.

– Пелюсточко? – ельф погасив планшет, вклав у кишеню рюкзака, що лежав поруч.
– Сьогодні, – тон ельфійки не передбачав жодної відмови.
– Сьогодні? – перепитав він. Потім на обличчі з’явився вираз розуміння, відчув, як кров приливає до обличчя. – А, сьогодні…

Прогнувшись в талії, Міра схилилась до нього.

– Так, – прошепотіла вона, і в її голосі було щось таке, що пробирало до мурах. – Сьогодні!

Простягла руку, і Кель узяв її пальці в свої. Долоня тепла, м’яка… І злегка тремтить. Ледь помітно.

– Ходімо, – тримаючи ельфа за руку, вона рішуче повела його за собою.

(зображення клікабельні)

✍ Для чого там вже час - читайте

А кому цікаво, коли, як і з чого все починалось - перша частина осьде:

п.с. Можливо, буде ще один розділ сьогодні, бо щось мені не терпиться)))