Рецензія на “щоденник проклятої” Єви Лі

Це рецензія на “Щоденник проклятої” Єви Лі в рамках марафону Тетяни Гищак.

✍️Я – не майстер рецензій. Ба більше, я взагалі вкрай рідко читаю колег-авторів на Букнеті. Для мене це особливий, досить емоційний досвід, не схожий на читання бестселера з полиці книжкової крамниці. Ти ніби занурюєшся у внутрішній світ іншого автора і проживаєш історію разом із ним. Та все ж я спробую поділитися своїми складними враженнями, чесно і об’єктивно, мінімізуючи спойлери, наскільки це можливо. Поїхали!

Мій інтерес до твору виник після зізнання самої авторки у коментарях до одного з блогів, що між початком написання твору і його закінченням пройшло більше десяти років. Я маю такий “вистражданий” твір і у власному доробку. Тож знаю не з чуток: якщо автор повертається до свого задуму знову і знову замість перескочити на щось нове – значить, в основі лежить сильне зерно.

Почну із банального, але важливого. Адже кожен читач, підступаючись до нового твору на Букнеті, мимоволі внутрішньо здригається – чи не побачить він нечитабельний текст із купою помилок? Ні, за це не переживайте ☺️ Авторка добре пише і добросовісно вичитала свій текст. Нечисленні одруківки, які впадали у око, не псували враження від прочитання. Щодо задовгих речень та описів, які можна було б дещо оптимізувати – “чия б корова мукала”. Я краще промовчу, бо й сам цим грішу. Кожному з нас потрібен редактор. Автори бестселерів теж їх мають.

"Щоденник проклятої" – за своїм жанром класичне міське фентезі. За лаштунками звичного нам міста, яке не називається, але може бути умовним Києвом чи Харковом, приховане потойбіччя. На світанку історії читач лише здогадується про його існування. Однак із розвитком сюжету поринає усе глибше в його химерні лабіринти.

Авторка не пояснює детально механіку всіх моторошних явищ та сутностей, які називає "тіньовим боком". Але один закон чітко простежується і червоною ниткою проходить крізь сюжет: "ніщо не дається просто так", "за все доводиться платити". Надприродні сили у творі – це точно не дар, про який ви мріятимете. Радше, як зрозуміло із назви – прокляття. Мені імпонує такий зрілий підхід до магії, коли вона не змальовується як “безкоштовний чіт-код проти реальності”. Ніщо у Всесвіті не береться з нікуди, завжди зберігається баланс та сплачується ціна.

На початку історії ми знайомимося із Олесею – скромною розумною дівчиною, "сірою мишкою" яка працює медсестрою у психіатричній клініці. Олеся уособлює вразливість та беззахисність перед цим світом – дівчина із бідної сім’ї, сирота, яка, здається, не має жодної близької людини у цілому світі. У пролозі авторка натякає на загадкові обставини її народження та походження. Та сама Олеся, ну просто як Гаррі у коморі на Тисовій вулиці, на початку історії не здогадується, що є особливою.

От як штучний інтелект зображує моє уявлення про неї (воно може не збігатися із баченням авторки):

Сіру буденність її роботи у психлікарні розриває Анастасія – загадкова молода жінка, яка живе у божевільні, однак не є пацієнткою. Тоді ким?! Коли тендітна Настя “одною лівою” розкидає кількох волоцюг, які заступили Олесі дорогу у темному провулку – пошук відповіді на це питання стає для дівчини питанням вже не просто цікавості. Тим паче, Настя явно має до Олесі особливий інтерес.

Настя не тягне інтригу – вона просто розповідає. З її вуст Олеся чує історію, від якої волосся стає дибки і закрадаються сумніви, що Настя все-таки опинилась у дурдомі не просто так. Я не стану розкривати у рецензії, що саме дізналася Олеся. Хочете дізнатися – краще прочитайте твір.

До слова, що вдається авторці насправді майстерно – то це дивувати читача ⚡ Якщо є книги, у яких ти дуже рано досягаєш стану “вже здогадуюсь, що буде далі” – то тут інтуїція обмане вас, будьте певні. Для початку вас чекає прийом із заміною протагоніста (здавалося, що це історія про Олесю, та її раптом повністю заступає Настя). Потім – зі зворотною заміною (ви вже забули про Олесю, та головна героїня повертається). Один і той саме персонаж у ході розвитку сюжету може кілька разів перефарбуватися у чорний, білий чи сірий колір, аж поки ви геть не заплутаєтесь, хто у цій історії хороший, а хто – поганий хлопець. Просто як у житті.

Може здатися, що книзі бракує цілісності і твердого стрижня єдиного чіткого задуму – авторка спочатку зосереджується на одних персонажах і темах, потім примхливі хвилі творчого натхнення змушують її перескочити на інше. Я побачив у цьому неформатність та самобутність. Це – “живий” твір, який зростав та змінювався разом із самою авторкою протягом десяти років. Саме тому ви і не зможете здогадатися, що ж чекає вас за наступним сюжетним поворотом.

Серед персонажів найбільший інтерес, певно, становить Анастасія Орловська (давайте будемо називати її Аною). І її брати. Змалювати внутрішній світ, думки і переживання когось, хто (СПОЙЛЕР!) існує триста років – неабиякий виклик, за який письменниця береться сміливо і творчо. Чи вдалося авторці переконливо відобразити результат моторошних метаморфоз, яких зазнають душа і розум після століть досвіду, переслідування і боротьби, після численних (і завжди насильницьких) смертей та перероджень? Нехай про це кожен судить сам. Мені Ана здалася усе ж надто живою, наївною, емоційною і імпульсивною дівчиною як для проклятої потойбічної істоти, зітканої зі сторічь страждань. Утім, під завісу подій, коли розкрилися усі її мотиви та інтриги – це враження дещо скоригувалося.

Окремо у цьому контексті хочу відзначити образ "старого" – графа, головного антагоніста твору. От на кому прожиті віки точно позначилися. Сильний образ, який нагадує мені чи-то Воланда із “Майстра та Маргарити”, чи-то лорда Волан-де-Морта. Персонаж цікавий. Мені навіть трохи не вистачило розкриття образу та мотивації головного злодія, якихось тарантинівських діалогів про сенс буття між ним та Олесею чи Аною.

У читача, можливо, виникнуть труднощі із тим, щоб запам’ятати усіх братів Ани та сформувати у голові унікальний образ кожного з них. Любомир, Сергій, Олександр, Костянтин, Тимур. Виходячи з принципу “рушниці Чехова”, із міркувань композиційної необхідності, мимоволі задаєшся питанням: для чого братів аж п’ятеро? Чи грає якусь суттєву роль кожен із них? Чи програв би у чомусь сюжет, якби брат був лише один? Та я не прихильник того, аби докопуватися до автора у таких питаннях. Добре знаю із власного досвіду, що іноді персонажі та сцени існують у творі просто тому, що так автор це бачить. І не обов’язково кожна рушниця на стіні повинна вистрілити.

Гарна новина для твору та його читачів – любовна лінія ❤️ займає у ньому чільне місце. А значить, хоч це і не класичний любовний роман – багато читачок на Букнеті знайдуть у ньому саме ту родзинку, яку шукають.

На початку твору, у центрі повісті – лінія “Ана-Влад”. З першого погляду ця пара не виглядає чимось особливим. Банальна історія про студентку та викладача, захоплення старшим і впевненішим у собі чоловіком, “привабливий дорослий друг мого старшого брата”. Але коли розкривається ким насправді є Ана і Влад, а головне ким вони були у минулих життях – романс набуває зовсім іншого присмаку. Кохання і трагедія, які вилилися у прокляття, віком у триста років – це вже щось дуже потужне, і таке, що чіпляє. Запам’яталась сцена, де Влад несподівано розкриває перед Аною карти після того, як вони вперше провели ніч разом – написано сильно.

Надалі фокус зміщується на трикутник Олеся-Євген-Юліан (десь поряд – ще й Олександр). Непримітна Олеся, яка звикла триматися тихіше води, нижче трави, і узагалі не мала досвіду романтичних стосунків, несподівано не тільки опиняється у центрі бурхливих подій, а й стає об’єктом пристрасті одразу кількох чоловіків, усі – гарячі красені. Певно, так виглядає втілення потаємних мрій багатьох дівчат. В одну мить ти раптом усвідомлюєш, що можеш викликати любов та захоплення, що не приречена бути на других ролях, і голова йде від того обертом.

Усі ці чоловіки з’являються у житті Олесі абсолютно зненацька. І, що характерно, між ними майже миттєво спалахує вогник. Тут вже я мушу трохи побути нудним душнилою, який теж дещо у житті бачив, і навіть раз чи два закохувався ☺️ У те, що такі сильні почуття можуть виникати настільки швидко – повірити складно. Ще хвилину тому героїня переймалася геть іншими проблемами (і, до речі, чималими), аж тут раптом серце вже виривається із її грудей від пристрасті до незнайомця, із яким вона встигла обмінятися насилу парою-трійкою реплік. Ну, не знаю. Особисто для мене більш переконливим виглядав би поступовий розвиток стосунків, коли читач міг би спостерігати, як почуття зароджуються, загострюються та міцнішають… Та хай йому грець! Зрештою, життя коротке, і іноді немає часу чекати.

Щодо самих чоловіків. Євген здався мені майже порожнім образом “просто гарного хлопця, який був поряд”. Його особистість я не дуже відчув та сприймав таким собі гарніром до головної героїні, але не самостійною стравою. Юліан – для мене персонаж цікавіший. Його історія як загадкового архіваріуса, який продав власну душу за право долучитися до таємниць потойбіччя – це щось цікаве та непересічне. Особисто на мій смак – цей образ варто було ще трохи “дограти”. Юліан виглядав аж занадто запальним і легковажним у своїй закоханості в Олесю як для безпристрасного вартового брами між світами. Я очікував побачити більше внутрішньої боротьби, де б заборонені почуття ледь-ледь пробивалися крізь стіну відречення та обов’язку ⚖️.

Інтимний бік романтичних стосунків авторкою здебільшого замовчується – ви зможете злегка побачити лише верхівку айсберга і уявляти решту ⛅. Своє стримане ставлення до цього питання авторка розкрила у одному з блогів. Та крізь завісу сором’язливості героїні, якою її наділила авторка, часом пробивається пристрасть і чуттєвість. Особисто на мій смак – трохи більше відвертості не зіпсувало б цю історію, а лише додало б їй гостроти.

До слова, про протагоністку. Протягом всієї книги у образі Олесі домінувала вразливість та гостра потреба у захисникові, який узяв би усе у свої руки, загорнув би її у коцик, як малу дитину, та став би попереду кам’яною стіною. Щоразу, опиняючись у чиїхось сильних руках – вона мліла. Дуже зрозуміле та дуже людське бажання як для дівчини, яка виросла без батьків і не має до кого притулитися у цілому світі. Та чи воно грає їй на користь? Чи лише робить легкою здобиччю для хижаків?

Чоловікові складно відчути себе повною мірою у чоботах жінки – до занадто різних соціальних ролей нас готували виховання та культурні стереотипи. В своїх творах я нерідко описую події очима дівчат. Але вони мимоволі завжди виходять у мене дещо маскулінними, такими собі пацанками і амазонками. Тож, читаючи твір, головна героїня якого насправді у традиційному сенсі жіночна, я увесь час мимоволі хмурився і подумки буркотів: “Чого ти тулишся до тих телепнів? Чого постійно чекаєш від них ініціативи, домінування і порятунку? Не вір нікому! Усе у твоїх руках!”. Тож я подумки порадів, коли у фіналі Олеся постала вже іншою – впевненою у собі та рішучою жінкою, десь може трошечки і стервом, яка нарешті сама добре знає, чого хоче. Красномовна сцена зустрічі Олесі із названим братом (людиною, чиї зрада і байдужість колись ранили, тепер – викликають лише відсторонене співчуття) символізує завершення цієї особистісної трансформації.

Можливо, усі ці події були потрібні для одного – аби допомогти Олесі перемогти слабкість і вразливість у собі, стати сильнішою, жорсткішою, самодостатнішою? Побачивши героїню у епілозі, я почасти шкодував про неї колишню, допитливу, невинну і довірливу – як шкодуєш про розбиту вазу, яку вже не склеїти. Та водночас я розумів, що вона зробила єдиний правильний у цьому світі вибір – стала сильною, аби не бути жертвою. Мимоволі спіймав себе на думці, що подібне відчуваєш, побувавши на війні. Ти сумуєш за тим собою, яким був колись, наївнішим та світлішим. Та ти вже той, ким ти став. Подобається це тобі, чи ні.

Книга не намагається бути філософським трактатом. Але авторка не боїться піти трохи глибше у світоглядні хащі, коли це доречно. Тож по прочитанню залишається певний післясмак, і речі, над якими замислюєшся. Особисто мені відгукнулася думка: “смерть – не зло, а невіддільна частина життя”. Відверто кажучи, мене завжди лякали фантазії про вічність і безсмертя. Усе у цьому світі має кінець. І щастя, і страждання. Плинність життя може гнітити, але вона ж і захищає нас, та гарантує, що будь-який біль має край. Не варто гратися із цим непорушним законом життя – вам не сподобається бути “непрощеним” ☠️.

✨ Під завісу зупинюсь на візуалах, чимало яких можна знайти у блогах, як от цьому чи цьому та інстаграмі авторки. Герої на візуалах вийшли дуже “hot & sexy”, у букнетівському стилі. Та в моїй уяві вони дещо складніші, глибші, не такі вилизані і бездоганні. В них є зморшки, тіні під очима від недосипання, родимки і шрами. Цей твір  – про героїв, які зазнавали ударів долі. А такі удари лишають сліди. Штучному інтелекту непросто дається зображення недосконалості і вад, саме того, що і робить нас людьми. Я й досі борюсь із ним за це. От на обкладинці, до речі – Олеся та Ана здаються мені більш переконливими.

Дякую авторці за цей цікавий досвід. “Щоденник проклятої” – це гідний твір. Але я вангую, що це ще не її opus magnum. Хоч і важлива віха на творчому шляху. Продовжуйте писати і розкривати свій потенціал ❣️