Я дивився, як Лялька поспіхом сіла в мою машину, сердито гримнувши дверима, й мимоволі всміхнувся. Попри весь свій насуплений вигляд і бажання здаватися незалежною і байдужою, вона таки сіла спереду. Поруч зі мною. 

"Навіть зараз, коли вдає ображену, її тягне до нас. Ти ж чуєш, як калатає її серце?" — Озвався морокун, розтягуючи задоволену вібрацію по моїх нервах. 

"Чую", — коротко відповів я йому й, не приховуючи усмішки, сів на місце водія. 

Я неспішно ввімкнув музику — низькі баси заповнили салон. Я кинув папку, передану Казаренком, на панель зверху і перевів погляд на дівчину. Лялька нервово крутила кільце на пальці, уникаючи мого погляду.

— Ти збираєшся їхати чи ми будемо тут чекати, поки ця твоя пришелепкувата Ніка вирішить вийти за нами? — не повертаючи голови, процідила Яна.

Я хмикнув і розвернувся до неї всім корпусом. 

— Ревнощі тобі личать, Лялько. Але не варто витрачати на неї стільки емоцій.

Я з усмішкою спостерігав, як її щоками розповзається рум’янець. Вона нервово пирхнула, наче я сказав якусь дурницю.

— Що ти несеш? Я не ревную! З чого б це? — Вона нарешті глянула на мене, і в тьмяному світлі приладової панелі її очі блиснули праведним гнівом. 

— Справді? — Я нахилився вперед, навмисно скорочуючи дистанцію. 

"Р-р-ревнує…" — Задоволено протягнув морокун, смакуючи момент.