Подача тексту для книги. Яку любиш ти?)

Вітання)

Хочу поговорити сьогодні про подачу тексту) або ж ваш авторський стиль...чи...ну навіть не знаю як це назвати ще...можливо вайб книги)) Звісно, що кожен автор має свій певний стиль, але його подача може змінювати або ж варіюватися від книги до книги. І це я не лише про те, щоб кожна наступна книга була кращою за попередньо, я про саму різницю подачу тексту у залежності від стилю, теми, героїв і таких інших факторів. Зараз давайте на конкретних прикладах. 

Зараз у процесі у мене книга "Занадто різні екземпляри". Основний жанр книги -- гумор. Відповідно мені дуже хотілося, щоб книга читалася максимально легко і не напряжно. Щоб читач усміхався у кожному розділі...навіть якщо там трішки є і драматичних подій). Відтак, я б сказала, що тут я використала гуморний стиль, можливо навіть трохи дурнуватий)) з молодіжним сленгом та вайбом. Плюс різні життєві, але при тому кумедні ситуації, роблять книгу саме такою. 

Уривок з книги :

Святослав лиш нервово глитнув, пальцями вчепившись в дерев'яний бар'єр. Але за кілька секунд голосно зойкнув відчувши мокре рило Аліка на своїх пальцях.

— Матінко!! — тільки крикнув перелякано забираючи руки.

— О, — вже заледве стримувала сміх Аріна, — Алік вже принюхується. Певно ти виглядаєш йому смачним. 

— Аріночко, Квіточко, благаю, йдемо звідси. Щось мені тут не комфортно геть стало, — вирішив вшиватися звідси Святослав поки не пізно. А з-за дерев'яної огорожі вже чулося свиняче, як йому здавалося, голодне хрюкання. Хро-хро…

— Так, треба в мами запитати чи давала вона Аліку, що їсти, а то гляди, він вирветься і з'їсть тебе, — промовила холодним голосом, на що хлопець лиш глитнув і запитав:

— А що таке вже бувало? 

— Що саме? Що Алік когось їв, чи те, що виривався? 

— І те і інше…

— Та бувало, чого ж ні? — стенула плечима Аріна, — Он, минулого року він Петра з'їв…

— Кого? — аж в холодний бік кинуло хлопця.

— Та Петьку, то півень наш був. Залетіло дурне до Аліка, ну а той його вхопив, та й того…ну з'їв короче….

— Фух…— аж попустило Святослава, — Так треба було з того починати, що Петя це півень, — схопився за серце.

— Ну і було один раз втік нам Алік. Рилом якось відкрив двері й давай по подвір'ї гонити. Ледве ми його з мамою назад в стайню загнали…

— Це страшне…— вичавив з себе хлопець.

— Та ти не бійся так, ми його на осінь того…Ну заріжемо. Привезу тобі Аліка в трилітрових банках у вигляді тушкованок. "

А в опіданні з книги "Незвичні історії звичайних людей" (зокрема історія друга) я намагалася використати іншу подачу. Я її називаю стиль депресняка. Але там і історія геть протилежна і гумором там і не пахне. Адже там розповідається про ненавмисне вбивство і його спокуту. 

Уривок з тексту:

— А ти ж хворієш, тітко, — говорить мені коли вже зовсім близько коло мене. Все думала як обійняти його, а натомість він сам мене пригорнув. Руками своїми дитячими. Вони ніжні такі, теплі, — У тебе душа хвора, — каже, в очі дивлячись, але наче як в душу саму. Та що ж він там розгледів в тій душі? Хіба там є щось чисте, здорове? 

— Звідки знаєш, — виринаю з його обіймів. Та, Господи, звідки дитина ця взялася на голову мою? Хіба вона знає, що про мене? Про те, що я не хороша, що вбивця! Що не мати зовсім!

— Та я чув як бабка моя про тебе говорила, — говорить, а мені в душі все крижаніє, — Знаю, що ти сина свого убила, — завмираю, наче це мене вбивати будуть, — Але ти ж ненароком, не хотіла ти, — доказує і знову мене у свої обійми загортає. Та що ж за дитина така? Що робити я маю з нею? 

— Баба твоя, правду казала, вбивця я, — говорю холодно, натомість малому обійми не даруючи, але й не відганяючи від себе. 

— Ти і себе вбила, тітко, он холодна яка, — каже і сильніше до мене горнеться. Може він не реальний цей хлопчик? Може то моя фантазія зі мною так грається? Та що ж таке? Невже з розуму сходжу? 

Але моя улюблена подача це переплет). У книгах з таким текстом я використовую події теперішнього часу, але іншоли є розділи з минулого, які подані як спогади, когось з героїв. Або це період, який уже минувся...Такі розділи з минулого є завжди виділяю курсивом. Вони можуть бути різними по обємі і бути як частиною якогось розділу, або ж самим розділом. Мабуть, вперше я спробувала таке у книзі "Бути людиною", коли розповідала історію Артура. Там був його шлях спокути, і спогади з минулого, які радше нагадували --- сповідь тепер, спокута тодішнього. 

І таку ж подачу я вирішила використати для історії Віри у книзі "Бути другом". Зокрема тому, що це дівчина Артура і її історія чимось таки схожа на його. На перший погляд пропаща жінка, а він пропащий чоловік, але коли дивишся їх історія ніби крізь спогад, або з середини, то думка змінюється. 

У обох книгах розповідь від третьої особи, як і періоди сьогодення, так і в періоди минулого...так скажімо. Але перфект для мене це коли основний текст від третьої, а ось ці от точкові спогади від першої) ох...тоді окрім масштабу, бачиш ще й глибину і той самий підтекст, який часом важко помітити. Ти бачиш безпосередньо те, що в голові героя, а не те, що подає автор з голови героя. Такої книги назарі у мене тут нема, але є в моїх гугл документах. Коли я її допишу, тоді й покажу цю подачу))

О...а ще в мене в гугл документах є трішки книги, яку я якось почала писати, але поки відклала до кращих часів. Там у мене подача від якої віє сердньовіччям або чимось таким давнім)). То буде книга про нетеперішній час...щось у стилі фентезі, мабуть, але без магії. Хоча то не фентезі. Типу можливо історичного роману, але культура, племена усе повністю вигадене. Ща вам уривок з моїх гугл документів: 

 “А чи покохає? А чи забажає?” — линуло відлуння голосу дзвінкого дівиці молодої. І лиш звивалися її блискучі пряді волосся помежи віття. 

“Ще й як покохає, ще й як забажає!

Парубок від знемоги по тобі вмирає…” — почувся вже стиглий юнацький голос. Сповнений він був мужності, але чутно, що юний ще. Ще не чоловік дужий, не воїн, але й не молодик в'юнкий вже одначе. 

Дівоча тендітна долоня обійняла березу. Визирала з-за неї дівиця і від коханого пряталася. Спів її дражнив вуха юнацькі і змушував жвавіше волосся-віття березове розгортати, щоб знайти її. 

— Піймалася, — схопили за стан дівицю юнацькі руки. Враз сміх молодечий луною садом покотився, — Та т-ш-ш, Каліна, т-ш-ш, — прислонив юнак долоню свою до її вуст. І здавалися вони йому такими палкими, гарячими, як жар з вечірнього вогню. 

— Ти лоскочеш мене, Яруше, нестерпно лоскочеш, — все ще хихоче дівиця і звивається в юнацьких обіймах. 

— А ти чому дражниш мене? — запитує Яруш шепочучи це їй над мочкою вуха. Його дихання змушує її знову звиватися, але руки юнацькі міцні, тримають її. І вона заплутується в його обіймах міцніше. 

— Я лиш співанку співала, — її вираз невинний дивиться йому в очі, а враження, що в душу саму. А там так глибоко, як в криниці зо саду.  

Відчули цей вайб? Чогось такого забутого, давнішого....от і я забула про цю книгу)) Но колись до неї повернуся))

Ну, але звісно, щоб порівняти усі ці подачі, треба прочитати усі ці книги)) Що ви можете зробити, якщо забажаєте)) радо запрошую)) 

Ну, а ще скоро буде новинка. Історія про доньку Артура Софію. Книга не привязана до циклу і самостійна). У ній теж буду використовувати свою улюблену подачу переплету)) 

Вибачаюся, за цей довгий блог)) Вам гарного вечора і щира подяка всім, хто прочитав) Якщо ви автор розкажіть, які подачі любите робити ви? Якщо читач, то які подачі тексту вам цікаві)) 

телеграм канал))