Дата: [Зашифровано] ǀ Локація: Комплекс “86” ǀ Статус: Контроль над Хроно-86

Автор запису: Марк Романчук (історик, багатомовний, занадто цікавий)

- Кажуть, що історія - це лише те, що записано. Я ж вирішив трохи порозпитувати свою команду. Просто між нами. Без офіційних протоколів. Ну, майже…

Інтерв’ю з Ігорем

- Питання перше... – сказав Марк, дивлячись у телефон.
Ігор сидить прямо, руки на колінах. Очі - холодно-серйозні, але голос трохи м’який.

- Як ти себе почуваєш, коли ми порушуємо всі відомі закони фізики?

- Ти ж розумієш, що не зможеш це нікому показати? – трохи роздратовано запитав Ігор.

- Просто дай відповідь на питання...

- Добре... Зазвичай - винним. Але якщо чесно, в ці моменти я відчуваю, що живу. Хоча це й не допомагає у затриманні Віктора.

Ігор зітхає. Пальці нервово стискають край стільця.

- Друге, ти шкодуєш, що погодився на цей проект?

- Я шкодую, що в мене не було вибору. Але якби вибір з’явився зараз - я би все одно погодився. Хоча головна проблема, що я довго не бачу дружину та сина.

Він на мить відводить очі. Помітно, що тема болюча.

- І останнє питання. Якщо б міг перенестися у будь-який рік - куди і навіщо?

- У 2013. До сина. На його перше слово. Я пропустив його. Іноді навіть не впевнений, яке воно було.

Інтерв’ю з Анною

Скрип крісла. Анна сідає, роблячи вигляд, що вона спокійна, але плечі напружені. Усміхається, але очі не веселі. Марк уважно дивиться на неї, трохи схилившись уперед.

- Отже, перше питання. – сказав Марк, поправляючи крісло. - Чи не лякає тебе те, що Хроно-86 впливає на тебе?

- Лякає не те, що воно впливає, а те, що ніхто не знає, що з нами може статися через це...

Її голос твердо звучить, але на мить вона стискає руку в кулак.

- Добре, друге. Що ти відчуваєш, коли ми подорожуємо?

- Напевно, що зможемо знайти відповіді. Чого тільки коштує табір Богдана Хмельницького.

Вона усміхається куточками губ, але в погляді - тінь неспокою.

- Третє питання. Коли ми знайдемо Віктора - що ти зробиш після закриття проекту?

- Напевно знову буду ходити на проби, та намагатися пробитися у кіно.

Її голос трохи тремтить. Вона опускає очі, але швидко піднімає знову - впевнена в собі.

Інтерв’ю з Миколою

Пауза. Микола сидить, схрестивши руки. Очі - холодні, зосереджені. Він майже не рухається, дивиться на Марка, наче оцінює його. Марк затягує з початком, вдихаючи глибше.

- Перше питання... – почав Марк, трохи занепокоєно. - Ти справді тільки і робиш, що тренуєшся?

- А чим мені ще займатись, якщо я польовий солдат. Мені потрібно у разі чого, витягти вас усіх.

Його голос звучить рівно, впевнено. У кімнаті стає ніби прохолодніше.

- Мг... Чи не здається тобі, що ти не відчуваєшся як лідер команди?

- Ти сам ці питання писав? - запитав Микола. Марк киває. - Зрозуміло... Лідером мене назначили, бо у мене є досвід в командуванні в гарячих точках.

Микола не змінює пози. Спина рівна, очі - без емоцій.

- Останнє. Чому ти не сказав Анні про суть проекту?

- Бо в той час вона була цивільною, та я не думав, що вона дійсно увійде до команди.

Тиша після його відповіді триває довше, ніж зазвичай.

Інтерв’ю з Марком

Ігор стоїть, склавши руки. Помітно роздратований. Камера трохи здригається, бо він неохоче вмикає запис. Погляд не відриває від екрану, читає з планшета. Марк - навпроти, усміхається втомлено.

- Марк, навіщо тобі все це? Хроніки, записи, інтерв’ю…

- Бо хтось повинен пам’ятати. Після нас. Якщо ми зникнемо - хай залишиться хоча б наша історія.

Марк трохи схиляє голову. Його голос спокійний, але очі - з болем.

- Ти ніколи не боявся, що зміниш щось не так, як треба?

- Постійно. Але історія не є правильною чи неправильною. Вона - наслідок. Я просто стежу, щоб ми знали, звідки ми прийшли, та куди.

Ігор зітхає, кидає швидкий погляд на Марка. Потім читає останнє питання.

- Що ти сказав би собі, якби побачив себе в минулому?

- Записувати усе. Навіть коли ніхто не слухає. Бо найважливіші речі - завжди зникають в тиші.

Секретні записи завершено. Доступ обмежено.