Флешмоб: книжковий вибір від авторки

Вітання) 

Передала мені естафету цього флешмобу авторка Лара Роса, а започаткувала Olha Alder. 

1. Книга, якою я найбільше пишаюся. 

Нема такої книги) Але принаймні є ті, за які мені не соромно)) Тому, трішки перефразую цей пункт і розповім про героя, яким найбільше пишаюся)) Ну навіть не ним самим, а його змінами. Навіть не знаю...бо тут можна назвати кілька імен, але...що...я оберу того, чия трансформація тривала найдовше)) Думаю, мої читачі вже і так знають хто це=) Ну..так то Степан Морозний. Я пишаюся тим, що він зміг стати кращим у фіналі...аж після трьох книг про нього)) Тим, що він зміг перемогти свою ненависть і усвідомити свої помилки, тим, що зміг пробачити і побачити те, що не завжди помічали навіть інші..кращі за нього)) Тим, що він таки став хорошим другом, чоловіком, батьком і звісно людиною. Молодець, пишаюся тобою)

Книги з цим персонажем Бачити кінчиками твоїх пальців, "Бути людиною" та "Бути другом")

2. Найрозумніший персонаж 

Хм...цей титул хочу відати другорядному персонажу з книги "Бачити кінчиками твоїх пальців", а саме батьку гг Гнату. Мені подобалося як він прояв себе як чоловік до дружини, як батько до сина і просто як людина. Не знаю, і туди ж можна Олексія Несторовича (батька Стеана Морозного), який був напрочуд розсудливим і проникливим, плюс мав в собі авторитет батька))

3. Персонаж, якого люблю всім серцем 

Ну це Артурчик, звісно) Троп в мене з ним від ненависті до кохання) Та думаю не лише не у мене=) 

Хороша людина, яка зробила для цього дуже багато, щоб стати такою. (книги "Бути людиною", "Бути другом") Але так я люблю усіх своїх персонажів. Але в моєму серці вже поселився новий улюблений герой, якого можна побачити у телеграмі) Колись він буде в новій книзі))

4. Найбільш суперечливий або темний персонаж

Найбільш суперечливий..хм...нехай буде той про кого пишу зараз, його ще немає на Букнеті...лиш в моїх документах гугл докс)) А темний це Руслан з книги "Холоднокровні"

5. Надемоційно важка сцена 

Не знаю...можливо одна з таких, це розлука Віри та Артура з книги "Бути другом" 

" – Хто ти? — запитав з порога чоловік з холодним поглядом, але теплим серцем. А в його очах стільки болі… Вона зламала його…права була Клавдія, треба було залишити його ще місяць тому, а то й раніше!

— А хіба ти не зрозумів? — Віра намагається триматися стійко, наче їй байдуже.

— Хто ти така?!? — крикнув Артур так, що здавалося, стіни стрепенулися. А разом з ними рухнули стіни її душі. Такої, здавалося б, неприступної, міцної, але…але як виявилося, занадто слабкої. Він у відчаї…у безнадії. Вона відчуває його, відчуває його спустошену душу. Вона дивиться на нього.. Ні, він не злиться, він розгублений…загублений. В почуттях до неї? Але які вони, ті почуття? 

— Швидше ким ти був для мене? — гордо заявила, ковтаючи відчай та прикриваючи повіки. — Напевно, тебе цікавить найбільше це, чи не так? — запитала, а він намагався вкотре її зрозуміти. 

— І ким же я був для тебе…маленька? 

Маленька — слово, яким не раз називав цю крихітну жінку, але схоже в неї були великі таємниці. Він дивився на неї зараз і чекав…чекав, ймовірно, брехні. Чекав, що вона скаже йому про почуття, і байдуже ким вона була..важливо ким вона є зараз, поруч з ним. Як же він хотів, щоб цього всього не було, а були лиш вони - він і вона. Йому здавалося, що готовий кинуся їй в ноги, аби почути, що то все не правда. Аби вона не залишила його. Аби не знищувала, не вбивала.

— Ти був особливим для мене, - почала пошепки, але продовжила більш впевнено і холодно, – Лиш особливим трофеєм, Артуре. Так, я жінка грішна, але щодо  тебе в мене були великі плани, милий. Саме з тобою я справді захотіла чогось більшого…більшої мети. Не просто гроші, а ти! Твоє серце, — твердо говорила, відчуваючи себе вбивцею. Бо так, її слова вбивали його, вона бачила це, відчувала. Вона знову стала вбивцею, знову вбивала людину, яку кохала.

— Вважай, досягла своєї мети, — сказав він, підходячи ближче. Пригадав їх першу зустріч, побачення. Пригадав, як гупало його серце поруч з цією “простачкою”, що виявилася зовсім непростою. — Ось, —  Артур взяв Вірині долоні й знову притис до своїх грудей, — Чуєш? Все ще гупає так, як тоді, коли вперше зустрів тебе. Прикро, що твоє не відповіло взаємністю, — говорив і спостерігав за тим, як її долонька повільно сповзала з грудної клітки. І ховалася десь за спиною… від нього. 

Віра кілька секунд мовчала. Збирала всю свою волю в кулак, щоб сказати те, що повинна, а не те, що хотілося. Бо її серце билося ще відданіше, ніж його, ще гучніше, ще завзятіше. Але варто сховати його  дуже далеко та надійно. Щоб цей чоловік забув про неї. Підбирала найгостріші слова для нього…найжорстокіші, щоб без шансів, щоб не надумав обіймати її, щоб навіть не думав про неї. Не зупиняв.

— А ти що, справді вірив, що я полюблю такого як ти?? —   запитала з насмішкою, — Глянь на себе, — гостро сказала, перевівши погляд на скалічену ногу, — Ти каліка, якому вже за сорок. А я? Я молода дівчина. 

— До того ж вродлива, — додав Артур з легкою посмішкою. Пригадував батька…пригадував Тамару, пригадував час, коли був мерзенним…саме таким він почувався й тепер.

— Такий як ти, що покалічив не тільки себе, але й ту, яку  казав, що кохав?? А якщо тобі щось перемкне і ти мене покалічиш? Ти, який не гидував цілувати свою бридку “мамку”, — зневажливо говорила, кривлячи губами, — І ти справді думав, що заслужив на щастя, так? — кричала Віра, тиснучи на найболючіше. Вбивця, я жорстока вбивця, - думала про себе Віра.

 Артуру здавалося, що вона хотіла плакати, проте її очі були сухими, а слова такими гострими! Йому здавалося, що все що було між ними, лише здавалося. Він помилився, вкотре. Дійсно щиро вірив, що відчуває її по-особливому, але ось вона — акторка, яка заслуговує найвищої нагороди, Оскара!

— Це було так…, — шепотів Артур.

— Жорстоко? — запитала Віра.

— Справедливо…, — погодився він з сумною посмішкою. — Ти в усьому права, — говорив, дивлячись їй в очі. Вона знала. Ця жінка все про нього знала. А він про неї – нічого! Гірко було усвідомлювати, що Степан був правий. Що довіра до дівчини, не виправдала себе…що він помилився. 

— Вибач, що обманювала тебе. Але це було частиною моєї роботи, — сказала Віра, дивлячись в очі коханому. Та думки її говорили протилежне: “Не вір мені! Не слухай мене…відчувай, так, як завжди..і пам'ятай…просто пам'ятай про мене.”

— Схоже, твоя робота закінчена..

— Схоже на те, — заявила Віра ледь всміхаючись. — Так, я лише утриманка і мене цікавлять тільки гроші. Але, попри все, я була  тобі вірною…пам'ятай про мене…, — проговорила швидко, наче скоромовку.  Їй було більше не сила дивитися на  нього. Торкатися…відчувати його дихання, дотики. 

— Я думав, що знайшов нарешті кохання. Взаємне, щире, після стількох років самоти й спокути…думав, що мої гріхи вже відпустили мене. Але схоже…схоже дещо доводиться спокутувати до кінця життя, — говорив Артур, наче сам до себе. Боліло. нестерпно боліло скрізь: в душі, у нозі,  в серці. Наче все тіло і душа — рани, суцільна рана — Я думав, що ти будеш моєю дружиною, — торкався її обличчя долонею..ніжно проводив рукою по вилицях. Пальці зупинилися на губах. На вустах, що брехали йому і цілували. 

— Я не стану твоєю дружиною…ти не пара мені, — прошепотіла холодно, забираючи його пальці від себе. І здавалося Вірі, що душа її стає кригою. Самотньою, холодною брилою. Айсбергом, що одиноко плаватиме просторами світу, — Моя мама завжди говорила, що життям керують гроші, а не кохання. 

— Сподіваюся, я достатньо оплатив своє щастя, — ледь всміхнувся Артур…здавалося в ньому не залишилося більше емоцій..так, він таки помер. Від її вчинків, від її слів.

— Достатньо, — опустила погляд. Певно варто віддати кільце, але так не хотілося…

— Залиш собі, — наче прочитав її думки Артур, – Воно не дуже цінне, проте…

— Проте як прощальний внесок, згодиться, — і собі всміхнулася Віра, – Я зараз зберу речі й піду…якщо ти не проти, я хочу зробити це на одинці. Не хвилюйся, я нічого красти не стану. Так, можливо я повія, але навіть в мене є честь та совість.

— Я тоді піду, — сумно зітхнув Артур, — Ти пам'ятай про мене, маленька…будь ласка, — сказав розвертаючись. 

— Стій! – швидко крикнула дівчина, а він на мить завмер, ледве стримував себе, щоб не впасти їй в ноги й не благати. Та що з ним? Дійсно кохає…щоб її, дійсно кохає, мабуть! Він телепень, таким його завжди вважав батько і навіть друг, тепер він  і сам переконаний, що так і є! — Поцілуй мене!

— Ти…, — почав було говорити щось Артур, прикриваючи очі. Чому вона така жорстока? Чому знущається з нього..хіба мало…вбиває його…безповоротно…жорстоко…назавжди.

— Це наказ! – сухо сказала Віра, — Чи ти слухаєш накази лише свого друга Степана Морозного? Чи може тобі гидко мене цілувати, після того, як дізнався хто я? 

Повільно підійшов до неї, вона стиснулася вся, притислася до стіни. І хотілося їй злитися з тою стіною, зникнути, але найбільше їй хотілося зараз злитися з чоловіком навпроти. Його руки замкнули її в клітці, з якої їй вже не вирватися. Але вона не піде, поки він ще хоч раз не поцілує її! Смак його вуст їй не забути, вона збереже про них пам'ять.

— Я маю бути ніжним, так…маленька? — запитав, проводячи долонею по обличчю, зупиняючись на шиї. 

— Ні…тільки не сьогодні, тільки не сьогодні, – заперечила, відчувши як його пальці боляче стисли їй горло, а його губи закрили її вуста. Секунда…дві…три…п'ять. Досить! - Говорить вона собі подумки, а потім відсторонює його від себе. Хай йде вже..втікає від не її…йди благаю, йди! Але він все ще стоїть…

– Геть! – крикнула Віра, вже ледве стримуючи сльози, що давно просилися назовні, — Забирайся…чуєш! Геть…геть…– говорила все тихіше.

 А тоді крок, другий, третій…він йде. "

6. Історія, яку найчастіше читають читачі

Якщо за кількістю бібліотек, то це "Відлюбилося". Історія про перше юнацьке кохання, і трохи про страждання))

7. Книга, до якої я б хотіла повернутися

"Незвичні історії звичайних людей" тому, що я її ще не дописала. До речі, це книга збірка з коротких історій з життя незвчних людей. Кожна історія окрема і завершена, тому її можна читати попри те, що вона заморожена. Хочу поповнити збірку новими історіями, адже ідеї є...часу і натхнення чомусь нема..ну нічого....

Так, дякую усім хто прочитав цей блог) А естафету передаю Марині Тітовій, Вікторії Вецькій. 

Дякую організатору, я отримала задоволення пишучи цей блог)) Всіх гарного часу доби.