Час весіль

Вітаю, любі читачі і читачки!

Замислилась сьогодні про те, що, на диво, в моїх любовних романах зовсім мало… весіль. Але вони є! Не завжди романтичні, не завжди з кохання, але є. Тому сьогодні маленька добірка уривків з весіль❤️

#1❤️

—...А зараз привітаємо наших молодят і запросимо їх до їхнього першого танцю!

Гості відповіли оплесками і виструнчились по периметру.

Напевно, слід було спитати Меланію раніше, але Ярема здогадався про це лише зараз:

— Ти вмієш танцювати?

— Трохи, — шепнула вона. — Я сказала організаторці, що ми імпровізуватимемо перший танець, бо не хочемо постановочного.

— Що ж, тоді в мене буде імпровізація у стилі косолапого ведмедя.

Молодята кинули останні погляди на Артема, який передбачливо відійшов до стіни, і взявшись за руки, пішли в центр зали.

Колись, в романтичному підлітковому віці, Меланія багато разів уявляла цю мить. Ось вона, у красивій білій сукні, ось він, приголомшливо вродливий-розумний-добрий-з-почуттям-гумору наречений, ось він кладе ліву руку на її талію, усміхається їй, ось її пальці в його правій руці, а з динаміків грає її улюблена на світі пісня. Усе було рівно так, як в її фантазії. Усе, крім одного. Навпроти стояв приголомшливо вродливий-розумний-добрий-з-почуттям-гумору наречений, але не її коханий. Вона глянула над його плечем і спіймала тужливий погляд того, з ким хотіла б зараз кружляти в танці.

Боже, що вона наробила!..

А тоді заграла мелодія, і Ярема повів її. 

— Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна: ясно, хоч голки збирай… [пісня “Ніч яка місячна” — оригінальний текст Михайла Старицького], — заспівав гурт.

— Ти обирала пісню? — шепнув Ярема здивовано.

— Так. Моя улюблена, люблю її грати на скрипці… Це оригінальний текст. Не подобається?

— Та ні, гарно.

Він притягнув її трішки тісніше до себе, щоб впевненіше тримати і, вдихнувши, наважився:

— Спробуємо трохи вальсом? Здається, зі шкільного випускного пам’ятаю кілька кроків.

— А кажеш, як ведмідь.

Косолапим ведмедем він не був аж ніяк. Знайома мелодія додавала впевненості, і підлаштувавшись, Ярема зміг у вальсовому темпі провести свою дружину по колу й при цьому ні разу не заплутався в її сукні.

Музики заспівали:

— Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею стелиться полем туман… — і підлогу зали заповнили хвилі штучного білого диму.

Пара випливла на середину зали і трохи стишила темп. Ярема подався назад, щоб зазирнути у вічі Меланії й переконатися: все гаразд, вона не сильно засмучена, що танцює з ним.

— Небо незміряне всипано зорями — що то за Божа краса!

Світло притлумилося, і стелю всіяли десятки дрібних зірочок з прожектора, якого наречені навіть не помітили в залі. Меланія підняла голову, щоб подивитися на штучні маленькі світила над головою, всміхнулася:

— Гарно як!

— Гарно… — а він дивився на неї і погляду відвести не міг.

Мелодія лилася, пливла. Їй в такт похитувалися гості, серця яких теж рвалися до танцю. Існують пісні, які сколихують душу, хочеш того чи ні. І Ярема списав усе на пісню. В його душі оце раптове нуртування, хвилі, ураган — все від пісні. Млосне стискання серця теж він пісні. Усе вона винна, вона, пісня, а не дівчина навпроти.

— Я тебе, вірная, аж до хатиноньки сам на руках однесу, — заспівав соліст гурту.

— Не лякайся, зараз зімпровізуємо, — шепнув Ярема.

Він наче опритомнів від слів і згадав, що має гарно грати свою роль. Нахилився і підхопив Меланку на руки, закружлявши з нею під музику.

Вона оповила його шию руками, трималася міцно і дивилася великими-великими здивованими очима. З розтулених вологих вуст так і не зірвався зойк, лише серце загуркотіло гучніше.

— Я пригорну тебе до свого серденька…

Меланія замружилась і внесла й свою лепту в імпровізацію — схилила голову як могла, пригорнулася до його грудей, що ходили ходором від скаженого серцебиття.

Пісня йшла до фіналу, музика повільнішала. Ярема опустив Меланію на підлогу, поклав обидві руки на її талію, а вона тримала свої на його грудях. Їхні погляди знайшли одне одного. Два блакитні погляди, два розтривожені, роз’ятрені і налякані. Він дивився на неї і думав, що колись, у старості, розповість онукам, як одного разу… закохався на власному весіллі. Розповість онукам, бабусею яких буде не вона, не Меланія — його фіктивна дружина, закохана в іншого.

— Чи ж нам, окривдженим долею клятою, й хвиля кохання — за гріх?..

Читайте книгу тут.

#2❤️

— Так, отут і отут підписуйтесь, — сказав.

Виглядав захеканим, краватка на його шиї перекособочилась, а лисина з начесаними на неї кількома волосинами змокріла. Певно зайнятий важливими справами, а тут вони зі своїм одруженням.

Люба очікувала, що хвилюватиметься, але ні, навіть пальці не затремтіли, коли підписувалась.

— Ну, оголошую вас чоловіком і дружиною. Будьте щасливі! Цілуйтеся!

Перший поцілунок наречених. Перший. Тут? У душному запилюженому кабінеті перед напівлисим дядечком, який кудись дуже квапиться?

Люба глипнула на Святослава, але він не виказав сум'яття, якщо й відчував його. Легко пригорнув її до себе, тримаючи за плечі і поцілував у... лоб. Його губи були м'якими, а борода колючою — це все, що встигла зрозуміти.

Не зогледілася, як Святослав відпустив, а директор РАЦСу всунув кожному з них у руки свідоцтво про шлюб.

От і все. Сталося. Люба тримала невеликий аркушик у руках і не вірила, що тепер одружена жінка.

Погляд машинально пробігся документом. Цимбалюк Святослав Ігорович, який народився шістнадцятого липня 1985 року... Мельник Любов Петрівна, яка народилася двадцять четвертого лютого 1997 року...

Так дивно було тримати у руках бланк, на якому поруч з її іменем написане його ім'я. Не вірилося. Перечитувала. Раз, другий, третій. Цимбалюк Святослав Ігорович, Цимбалюк Святослав Ігорович, Цимбалюк Святослав Ігорович...

— Святослав Хоробрий, — шепнула, не зводячи погляду зі свідоцтва.

— Що? — перепитав він.

— Ви як руський князь Святослав Ігорович, якого прозвали Хоробрим. Теж Хоробрий. Тільки він завойовувати ходив, а ви... ти звільняти.

— Звільняти, — задумливо повторив він.

Тепер вона дружина Святослава Хороброго. І теж має хоробро зустрічати все, що буде далі.

Люба усміхнулася, глянула на нього і побачила усмішку у відповідь. Вони чи не вперше отак усміхалися одне одному, й думалося, що саме ця мить, ці усмішки стали їхніми клятвами, а не домовленість тоді у магазині і не підписи тепер.

Читайте книгу тут.

#3❤️

- Привітайте одне одного як подружжя, - сказала ведуча церемонії.

Її слова розчинилися у тому гомоні, але до вух Поліни чудово долетіти. Язик ще приємно пощипувало шампанське, коли Руслан легко розвернув її до себе. Перший поцілунок подружжя, нарешті зрозуміла вона, ось що має трапитися.

Глянула на свого нареченого. У класичному чорному костюмі і з краваткою-метеликом він виглядав неймовірним, міг запросто зійти за зірку чи світського лева. Від таких чоловіків серце б’ється частіше. Ну, коли не боїшся їх.

Він почав нахилятися, і замість прикрити очі і потягнутися губами назустріч, Поліна мимовільно відсахнулася. Від сторонніх очей це сховалося тільки тому, що Руслан миттю зреагував на її інстинктивний рух, притримавши за талію. Відчув, як тепер вже законна дружина напружилася у його руках, і недобре блиснув очима. Їхні погляди зустрілися, і прислухаючись до рваного ритму серця, вона завагалася, як має вчинити. Міркуючи про шлюб, уявляла все що завгодно і які завгодно сценарії прораховувала, але про таку природну процедуру у день весілля, як поцілунки, навіть не подумала. Можливо, тому, що взагалі до цього дня не знала, якою буде церемонія і що доведеться робити. А виявилося, дядечко постарався влаштувати все якомога традиційніше.

Поліна стиснула кулачки і спробувала втримати себе не місці. Руслан все бачив – її сум’яття, дискомфорт, страх. Вони стояли у профіль до залу, і він нахилив голову так, щоб затулити обличчя молодої дружини. Його м’які вуста легко торкнулися кутика її губ і застигли, далі не пішли. Деталі поцілунку залишилися захованими від публіки. Поліну пробрало мурашками, але вона полегшено видихнула, зрозумівши, що поцілунок не стане інтимнішим.

Поцілунок з ним, її тепер вже законним чоловіком, який попередив, щоб боялася. З чоловіком, якого вона бачить вдруге, але відсьогодні буде змушена бачити щодня.

Всередині тріпотіло якесь незрозуміле передчуття, на смак як дивний соус з азійського ресторану – гірке і солодке водночас. З одного боку, сьогодні той довгожданий день, коли вона звільняється від опіки дядька. З іншого, цей день все одно не дарує їй свободу. Але хотілося принаймні вірити, що свобода стала на крок ближчою.

Читайте книгу тут.

#4❤️

- Марто? – прошепотів Адріян, беручи її руку у свою. – Я зроблю тебе найщасливішою у світі. Ти ж знаєш?

Вона знала, бачила його щирість, але від цього було ще більше тоскно. Краще б не говорив такого, не обіцяв. Якби він кохав її хоч наполовину менше, не почувалася б такою негідницею від того, що використовує його.

На її очах раптом виступила волога, і між брів Адріяна з’явилася тужлива зморшка.

Марта пересилила себе, усміхнулася і відповіла:

- Знаю. Я теж хочу зробити тебе щасливим.

І це не було зовсім брехнею.

Вузенька золота обручка ковзнула її пальчиком, і чи то Марті здалося, чи Адріян полегшено видихнув. Бачила – його пальці тремтіли.

Вона взяла іншу обручку і обережно наділа на його безіменний палець.

Якби хтось спитав, що відчувала у ту мить, нізащо не підібрала б слова. Приреченість і надія на нове життя, піднесення і жалкування, докори сумління і бажання розтанути у його обіймах – все сплелося. Марта піддалася пориву і вибрала останнє – обійми. Сама поцілувала і оповила руками його талію, ніби намагалася тим поцілунком перекрити всі інші емоції.

«Пробач мені», - єдине, що могла думати у ті миті.

Вийшовши з РАЦСу, вони одразу вирушили по речі Марти.

Їй не хотілося, щоб Адріян заходив у квартиру, яка була домом для неї й іншого чоловіка. Тому вмовила його почекати під будинком і сама виволокла велетенську валізу на вулицю.

Коли вони приїхали у його дім, вже вечоріло. Досі Марта тут не бувала, хоч Адріян і запрошував, тож зараз почувалася чужорідно. Цей велетенський маєток тепер мав стати її домом.

Вона охнула, щойно вийшла з авто. Будинок нагадував якусь західну віллу – був мінімалістичним, з низьким порогом, велетенськими панорамними вікнами на першому поверсі і плоским дахом. Марта ладна була побитися об заклад, що там є тераса для того, щоб дивитися на зорі.

- Ласкаво прошу до нашого дому, - прошепотів Адріян, обіймаючи зі спини.

Липневий вечір був парким, сукня прилипла до тіла – не найбільш вдалий час, щоб обійматися. Однак не перепинила. Він умів обіймати якось так, що це було приємно за будь-якої погоди і зовнішніх обставин.

Вони зайшли у дім, тримаючись за руки. Всередині все було облаштовано так само у дусі мінімалізму. Марта одразу зауважила необжитість – меблі блистіли новизною, царював ідеальний порядок, жодних фото чи інших речей, які натякали б, що тут існує життя.

- Ти ж тут рідко бував раніше, так?

- Так. Бо тут не було тебе. Тепер цей будинок стане справжнім домом.

Марту проморозило, так вже це було схоже на те, що казав їй інший.

У першу чергу Адріян показав своїй дружині гардеробну і ванну, а тоді завів у спальню.

Переступивши поріг кімнати, Марта одразу подивилася на ліжко. Широченне, з високим узголів’ям, воно виглядало майже королівським ложем, бракувало хіба що балдахіна.

Цієї ночі їй нарешті доведеться розділити ліжко з Адріяном. Було дивом, що він так і не торкнувся її до цього, натякав на близькість, але не змушував, обіцяв почекати, доки сама не захоче.

Тож їй слід нарешті захотіти.

- Як тобі дім? – спитав Адріян, знову повертаючи у свої затишні обійми. – Якщо щось не подобається і захочеш змінити дизайн, то будь ласка.

Він притулився щокою до її скроні, і на якусь соту секунди Марті захотілося застигнути так на цілісіньку вічність. Щось було у тому заспокійливе, навіть докори сумління щезали.

Можливо так діяло його безумовне кохання.

- Мені все подобається. Хіба що… Не вистачає фото у рамках.

Адріян усміхнувся.

- У нас досі немає спільного фото. Зробімо?

Читайте книгу тут.

Обирайте історію для себе!

***

ЗАМОВИТИ ДРУКОВАНУ КНИГУ В МОЄМУ телеграм-каналі можна тут

Моя сторінка в інстаграмі

Моя сторінка в фейсбуці