1. Щоб самій було любо

Всім, хто жив і любив у часи війни.

Серпень 2021-го року, село на Рівненщині

Люди йшли з церкви. По одному, зграйками, табунами. Переважно бабусі у парчевих хустках, тітоньки у модних шаликах, пару дівчат у білих косинках. Чоловіків — лише кілька, усі — з сивими чупринами, а дехто ще й з лисинами. Половина люду, переважно бабусі й тітоньки, затримувалась на півдорозі, біля магазину, щоб вірусом на все село рознести плітки, підчеплені у церкві. Хто йшов далі центральною дорогою, спотикався об генделик. Ще дехто заходив у другий магазин, в самому центрі села, навпроти покоцюрбленої, похиленої будівлі колишньої сільради. І лише найстійкіші одразу прямували додому.

Двері першого магазину, того, який найближче до церкви, вискнули, гримнули, охнули — впустили всередину дебелу жінку з кучерявим чубом, що стирчав з-під хустини. Кілька тітоньок вже стояли біля прилавка і займалися тим, для чого прийшли — розносили плітки.

— Так ви чули, у хаті покійних Цимбалюків хтось живе? — пошепки, ніби то великий секрет, сказала головна сільська пліткарка Родіонівна.

Сказала і зиркнула на продавчиню своїми вип'яченими риб'ячими очима.

Сьогодні торгувала Люба Петра Варвариного — з цією не дуже й попліткуєш, але вона живе по сусідству, то може щось знати.

— То внук їхній приїхав. Дай Бог пам'ять... Славко, здається, — відказала стара Шевчучка — круглолиця низенька бабця з золотими передніми зубами. — Його тут років з п'ятнадцять не було, а оце приїхав і сидить там собі відлюдьком. Чи п'є, чи що гірше робить, хто його знає, — і теж зиркнула на продавчиню.

Люба обернулася спиною і поправляла товари на стелажі. Від подуву вентилятора легка сукня похитувалася на струнких стегнах, і то була єдина реакція, яку подавала її безтурботна, спокійна постать.

— І не соромно таке балакати? — з порога сплюнула відвідувачка з кучерявим чубом.  — Хлопець з війни повернувся! Задниці наші з вами захищав, а ви ото нічого не знаєте і язиками чешете.

Присоромлені пліткарки миттєво потухли. Потупили погляди і відповіли бурмотінням кожна собі під ніс.

— А чого ж він ото ніде не з'являється, покинув місто й сидить у нашому захолусті?.. — бовкнула котрась у виправдання. — Що тут подумаєш?

— А ти звідки знаєш, що він з АТО? — спитала інша в кучерявої.

— Ой, чи ви не чули, що його батько Ігор, старший Цимбалюковий син, ще минулого року на сході загинув?! — з охотою почала розповідати та. — А хлопець теж з ним був... Ну, який хлопець, чекайте... Він років на п'ять за мою Ніну старший. Тридцять п'ять чи тридцять шість йому... То от, його ж тітка Галька — однокласниця моя. Балакала з нею по телефону ще навесні, то вона розказувала, що племінник Святослав з чотирнадцятого року воює.

— Так чого ж тепер приїхав?

— Ну, хто там його знає...  Батька поховав... Галька обмовилась, що друга теж поховав, з дівчиною якась неприємна історія вийшла, сам поранення отримав. Щось таке казала, що й бізнес якийсь мав, і той продав. То, може, тепер не має, куди подітися, то приїхав у дідову хату.

— Ага, люди бачили, що він з головою перев'язаною... Чи то рукою... Чи то накульгує...— "дуже точно" пригадала Шевчучка.

— Тю, поранення тільки личить чоловікам! Та ще таким, як Славко, — з порогу пролунав голос нової відвідувачки — Катьки, знавчині у питаннях протилежної статі.

Вона продефілювала до прилавка, виляючи стегнами завширшки як колони на вході в районний будинок культури (поговорювали, що і там, і там чимало відвідувачів побувало).

— Чого так дивитесь? — гмикнула до Шевчучки й Родіонівни. — Він коли до діда й баби приїжджав, ще зеленим був, але вже ого-го яким парубком. Там такі плечі, а такий...

— Що давати, Катю? — нарешті повернулася до прилавка Люба.

— Що? А. Пиво оте...

Доки велися балачки, у магазин зайшли ще кілька жінок. Всі наставили вуха і слухали, не залишалося сумнівів — до кінця дня навіть на хуторі знатимуть, що у хаті Цимбалюків тепер живе внук Святослав, який пораненим повернувся зі сходу. Хтось казатиме, що хлопець пережив багато біди — втратив батька, наречену, трьох чи п'ятьох друзів. Інші додаватимуть, що через війну ще й бізнесу позбувся. Шевчучка і Родіонівна наголошуватимуть, що переніс тяжке поранення, ледве живим залишився, контузія і все таке (бо ж треба щось від себе додати). Поповзуть чутки й про те, що він у юності до Катьки залітав, і від того його репутація одразу впаде в очах жінок, чиї чоловіки теж у неї бували. Мовляв, "всі вони, мужики, однакові, і цей туди ж".

Люба стиха зітхала, уявляючи, як сільські пліткарі обсмоктуватимуть новину. "Не дочув, то добреше" — тільки так чутки у селі й поширюються. Враховуючи, що не всі, хто заходив у магазин, чули розмову з самого початку, добріхування поплетуться по селу як дикий барвінок по зруйнованих стінах колишньої ферми.

Вона сама ще нового сусіда не бачила, лише чула якесь гупання з шопи, що одразу за плотом. І авто бачила — сіре, трохи потерте, не нове. У марках не розбиралася, але точно не "жигулі", більше на якийсь джип схоже.

Хата Цимбалюків стояла без нагляду років три. Ну як, без нагляду — пару раз на рік приїжджала наймолодша донька Стефа, щоб подивитися, що й до чого, а щотижня навідувалися родичі з сусіднього села. Стефа раніше доглядала важкохвору матір, а після її смерті лишилася тут сама в хаті. Лише три роки тому, коли занедужала, син забрав її до себе в Житомир. Не далекий світ, але часто тепер до батьківської хати не їздила.

Садок заріс бур'янами і кропивою, у вікна позаду хати дерлися кущі малини, що здичавіла і розрослася, вітер вічно ламав гілля зі старих яблунь і розкидав по всьому подвір'ю. Любі прикро було на те все дивитися — така гарна, велика хата, таке толкове подвір'я, а таке нікому не потрібне. Старий Цимбалюк ту хату побудував у кінці вісімдесятих, вже як діти дорослі були й пороз'їжджалися. Він тоді був головою колгоспу і мав з чого будуватися, думав, авось хтось з трьох дітей повернеться у село. Люба того не пам'ятає, звісно, її тоді ще й близько на світі не було, але сільські любителі балачок розповідали.