Пролог. Чоловік, якого не називають

Три роки тому

Вказівний палець тремтів. Йому залишалося подолати сантиметрів п’ять до кнопки дзвінка, але повітря опиралося, не пускало. Чи то було не повітря?

Вперше у житті бракувало мужності. Проте вона знала, що мусить. Нізащо б не прийшла, якби потребувала грошей сама, але заради мами навіть на коліна впаде, якщо доведеться, і благатиме про допомогу.

Марта глибоко вдихнула і сконцентрувала всю свою силу в одному місці — тоненькому блідому пальчику з обрізаним майже по живому нігтем. Залишалося подолати якийсь сантиметр, коли ворота поруч почали відчинятися. З подвір’я виїжджало авто.

Може, це він?

Вона завжди думала чи казала просто «він» або «той чоловік». Вимовити слово «батько» язик не повертався. Для того, щоб називатися цим словом, мало просто необачно залишити свій біологічний матеріал у піхві жінки. Треба хоча б раз поцікавитися, що трапилося далі. Ні, навіть цього мало. Треба взяти на себе відповідальність.

Він не взяв. Просто втік від неї, Марти, і від мами. Нізащо б не прийшла сюди, якби не…

Ворота виплюнули на вулицю велике чорне авто. Новісіньке, аж лискуче. Воно ж, мабуть, коштує більше, ніж треба на мамину операцію.

Марта вже зібралася зупиняти автомобіль, але він зупинився сам. Тоноване скло з боку водія почало опускатися, і її серце загуділо гучніше, ніж двигун того самого авто. Надія і небажання побачити «того чоловіка» воювали всередині.

От тільки це був не він.

— Ти хто? — спитав хлопець за кермом.

Його великі пухкі губи не стулилися до кінця, ніби збиралися ще щось спитати. Шкіра відтіняла мертвотною білизною на тлі чорного сидіння, чорного авто, чорного волосся.

— Микола Варишкевич тут живе? — спитала Марта замість того, щоб відповісти.

— Тут, але його зараз немає. Хто ти й чого тобі треба?

— Поговорити з ним треба. Де він і коли буде?

Хлопець повільно прикрив, а тоді розтулив повіки, як роблять, коли намагаються вгамувати роздратування.

— Якщо прийшла гроші канючити, то можеш не чекати. Він більше не приймає всіляких голодранок.

— Голодранок?

Лице Марти налилося червоним від сорому, змішаного у вибухових пропорціях з люттю. 

— Угу. Тебе ж з якогось фонду прислали?

Хлопець кивнув на теку в її руці, а тоді опустив погляд до потертих черевиків. За кілька секунд просканував з ніг до голови, зауваживши джинси з секонд-хенду і вітрівку не першої новизни.

— Спеціально так одягнули, щоб жалість викликала?

Марта захлиналася від обурення, хотіла щось сказати, але натомість з грудей рвалося лише невиразне булькотіння.

— Як ти смієш?! Хам! — все, що змогла промовити.

Він потягнувся рукою до внутрішньої кишені пальта, але на мить завмер у подиві від випаду дівчини.

— Хам? Тобі пощастило, що я навчився не гніватися на кожного, хто мене ображає. Ось, навіть пожертвую кілька гривень.

Він дістав гаманець, і доки вражена Марта повертала собі дар мови, витягнув кілька двохсотгривневих купюр. А тоді одним недбалим порухом викинув їх через вікно просто на дорогу. Трохи покружлявши, купюри приземлилися їй під ноги.

Вона дивилася на гроші широко розплющеними очим. Стиснула до побіління кулаки. Тека в руці зім’ялася.

— Бувай. Сподіваюся більше тебе не побачити.

Хам сховав гаманець назад, іронічно скосив кутик губ і натиснув на газ, одночасно зачиняючи вікно.

— Як таких тільки Земля носить?! — Вигук Марти розчинився у шумі двигуна.

Вісімсот гривень. Ось скільки лежало біля її черевиків. Гроші, викинуті як сміття. Як подачка «щоб відв’язалася».

— Колись я кину тобі ці гроші назад. Так само під ноги, — сказала вже тихіше.

Цей хам сприйняв її за працівницю якогось благодійного фонду… Хто він узагалі такий? Хтось із наближених її ба… «того чоловіка»? Його син?

У грудній клітці здійнявся шторм болю, обурення, злості. Хлопець з його оточення їздить на розкішному авто і розкидається грошима, коли вона, рідна донька, прийшла благати гроші на мамину операцію.

Марта знову глянула на купюри під ногами й, долаючи спротив гордості, присіла, щоб їх зібрати. Вона плюнула б у лице цьому пихатому козлу, нізащо б не взяла б ці гидкі гроші, коли б ситуація інша, але зараз не могла собі дозволити знехтувати жодною копійкою.

Гроші обпікали пальці, і Марта швидко сховала їх у кишеню. Шморгнула носом, часто закліпала, відганяючи вологу, що підступила до очей нізвідки.

— Думаєш, так просто піду? — спитала півголосом, повернувшись до кнопки дзвінка. — Нізащо! Не піду!

Брама зачинилася, щойно авто хама виїхало, інакше б вона вже кинулася на подвір’я. Знову потягнулася до дзвінка, але цього разу вже сміливіше. Натиснула, не завагалася.

Відповіді не було. Марта безтямно тиснула на дзвінок раз за разом. Коли лікоть закляк, змінила руку і далі натискала. У тоненьких пальчиках зараз було майбутнє — її і мамине. У тому пальчику, який тиснув на дзвінок, і у тих пальчиках, які стискали теку з маминим діагнозом.