"Дощ із гірко-солодким присмаком" ― 20-й розділ "Пір року. Зникнення Зими" вже можна читати! 

*витираю піт із чола* 

Обіцяла вам найменший розділ в історії, а ні, обманула, ― отримуйте найбільший!

Традиційне звітування:

73 071 знаків (11 356 слів)

Насолоджуйтесь! Хіхі))) 

♥♥♥

Катавасінька трішки перестаралася, нашкрябавши цілу дисертацію, випивши притім безмір літрів кави, вдосталь наплакавшись, зловивши емоційне вигорання та мимохідь позбувшись кігтика. А все для того, аби ви насолодилися читанням.

Розділ вийшов дуже насиченим. В першій частині журба журбинкою, де Діану хочеться обійняти й плакати, а в другій частині приголубити хочеться вже Майка, перед тим добряче вдаривши його по голові! 

Я з тих авторів, які обожнюють своїх персонажів, а Майк та Діана для мене вже такі рідні, що будь-які їхні вибрики сприймаються мною в штики. Як відмічала і Eva Lukyanova в просто-таки прекрасній рецензії, і Катерина Федоровська, Майк  ― ідеал хлопця, а в цій главі ідеал трішки похитнувся. Так, він ніколи не був ідеалізованим, однак мені довелося буквально себе ламати, прописуючи одну сцену, яка, не дай Бог, викличе в когось обожнювання! 

Коротше, у новій главі вас чекає: журба журбинкою, злам стін та вир пристрасті. І звісно ж, ТОЙ САМИЙ МОМЕНТ.

Приємного читання!

♥♥♥ 

Візуалізація зі спойлерами.

Той місточок довіри, що вибудувався між ними нещодавно ― тоненький, хисткий, ефемерний, ― мало-помалу спалювався. І Діана в тупому сум’ятті проймала його тьмяним поглядом, геть-чисто не тямлячи, як загасити нещадний вогонь.

Але щось їй підказувало, що їхній поцілунок ― якщо він взагалі коли-небудь станеться, якщо це взагалі можливо ― має відбутися не за таких обставин. Достоту не тоді, коли між ними так багато стін.

Вилетівши в коридор, Діана на мить застигла, переводячи подих, а далі з усіх ніг помчалася нескінченними східцями нагору. У скронях скажено гупало та калатало: божевільний хлопчисько! Ну навіщо тримає все вічно в собі? Вибухне ж від чорноти почуттів та кромішньої вини за те, що ніколи не скоював! Ну не ідіот же?

― Ну от, ти знову це робиш, ― прошипіла Діана здавленим від заледве стриманої злоби голосом. ― Відштовхуєш близьких тобі людей… Так не можна, Майку!

― Ти не… ― запнувся він, розгубивши всю безпристрасність вмах.

Діана скористалася його хвилинним замішанням ― наблизилася впритул, рішуче піднявши підборіддя.

― Що «не»? Не близька тобі? Нехай буде так. Але ми пов’язані супроти нашої волі обставинами ― і цього ти заперечити ніяк не зможеш. ― Зібравши всі залишки мужності, вона без жодного тремтіння в голосі додала: ― Ненавидь мене мовчки, проте дозволь допомогти тобі.

З тілом та душею загубившись у часі, Майк обіймав Діану, горнувся до неї, мов судно, що тоне, в пошуках потужного джерела світла. І Діана, що найдивовижніше у всій цій мітичній ситуації, відповідала йому непідробленою взаємністю. Як так вийшло, що його сонце, всупереч правді ― чорній, кромішній, гіркій, ― продовжувало бути надійним маяком для нього?

♥♥♥

P.S. Пробачте за помилки, які можуть бути. Текст немаленький, а око, як відомо, може замилюватися. Я повсякчас знаходжу одруківки у вигляді переплутаних місцями букв, тому якщо знайдете щось таке, пишіть про це в коментарях. Виправлятимемо разом.

Чекатиму вашої реакції на розділ, гризучи нігті =)))