Розділ 20. Дощ із гірко-солодким присмаком

Поволі спливали дні та ночі, остаточно занегодилося: сонце чимдалі рідше визирало з-поміж густющих, темно-сірих, насичених водою та електричними розрядами хмар. До того ж безперервно дощило, немовби водномить розчахнулися незвідані джерела величезних водних глибин та небесних отворів, які протягом довгого часу надійно утримувалися під замком. 

У Кригожарі відчутно похолоднішало ― кам’яне обмурування стін так і дихало вогкістю та сирістю. Діані доводилося дедалі частіше запалювати вогонь у каміні, раз у раз підкидуючи дрова з вишуканої кованої дровниці у вигляді трояндових пелюстків, і з сумом вдивлятися, гамуючи зітхання, в тремтливі, полохливі та сліпучо-червонясті язики полум’я.

Залишатися наодинці зі своїми думками вже перетворювалося на сувору рутину, позаяк Мей ще не повернулася, а Майк безперестанку зникав чи то в тренувальній залі, куди категорично заборонив потикатися, чи то гриз граніт науки в бібліотеці, готуючись до екзаменів. Окрім цього, з головою поринув у приготування до свята Єднання двох кровавих місяців.

Робота так і кипіла! Сила-силенна слуг сновигали, мовбито бджілки, не тільки в Головній залі, а ще й по всіх коридорах та кімнатах, навіть найнепримітніших чи тих, що майже не використовувалися, тільки б відчистити до блиску стіни, підлогу та барвисті килими, незліченні східці та поручні ― щоб Крижаний замок засяяв, мов прозірчастий лід. А ще розставляли меблі, збирали тканинні чохли для стільців, прикрашали червоними трояндами стіни та високі кришталеві вази, замінювали повсюдно смолоскипи та свічки на нові… Дворецький Йосиф, користуючись вдалим моментом, навіть встиг Діані змовницьки шепнути на вухо, що в Кригожарі давненько ― вже як літ десять! ― нічого не відмічали з таким розмахом!

Правду кажучи, з кожним днем Діана все більше впевнювалася в тому, що Майк уникає її спеціально, зумисне відгороджується, мовби та злива за вікном, рясною товстющою стіною. Ця думка, спершу підкравшись підступною тінню на серці, так і гризла зсередини, спопеляючи неприємними гнітючо-болісними почуттями.

Вони бачилися вранці, за сніданком, та ввечері, за вечерею, і коли-не-коли перетиналися вдень.

Майк, як і заприсягся, кожного ранку хазяйнував коло плити, усякчас вражаючи Діану прямо-таки смачнющими стравами, про існування яких вона навіть і не здогадувалася. Особливо їй припали до душі страви з морепродуктів, які так і балували її рецептори пікантно-ніжним смаком. Скоряючись необачності, вона одного разу обмовилася про це. Так Майк ввів морепродукти на постій основі, чим приємно приголомшив її своєю уважністю.

А ще Діана, проявляючи настирливість та впертість, що подеколи граничили з безумністю, все-таки виборола право брати участь у приготуванні їжі. Ну не може вона просто сидіти каменем і спостерігати за процесом! Ні, краще вже нехай потерпить уїдливі зауваження Майка, однак послуговуватиметься притім ножем, начищаючи чи подрібнюючи продукти.

Щоправда, Майк став якимось підкреслено ввічливим, що неабияк вибивало Діану з рівноваги. Та бодай вже розкидається колючими шпичками врізнобіч, а не корчить із себе незрозуміло кого! Відверто кажучи, Діані дико не вистачало їхніх перепалок… 

Поза тим Майк все частіше поринав у непояснену тугу, що й слова з нього не витягнеш: відповідав скупими, короткими фразами, явно натякаючи, що краще Діані помовчати, тримаючись від лиха подалі. І Діана, мов громом прибита, справляла мовчанку, набурмосившись.

Той місточок довіри, що вибудувався між ними нещодавно ― тоненький, хисткий, ефемерний, ― мало-помалу спалювався. І Діана в тупому сум’ятті проймала його тьмяним поглядом, геть-чисто не тямлячи, як загасити нещадний вогонь.

Здавалося, той час, коли вони пили каву, спостерігаючи за миготливими зорями, насолоджуючись спокійною тишею, вже не повернути...

Вечеря ж, як заведено, відбувалася в Головній залі ― тій самій, де засідали Судді. Одначе замість великого стола літерою «П» біля драконівської пащі каміна стояв маленький круглий стіл з різьбленими ніжками, накритий чорною скатертиною з золотою облямівкою по краях. Присмерк зали сутужно розганяли свічки у високих бронзових або ж срібних свічниках, розміщених на столі, кулі-світильники у формі трояндових бутонів, що кріпилися ланцюгами до стін, та величезна кришталево-золота люстра.

«Достоту лігво вампірів на чолі з самим графом Дракулою», ― із сарказмом думалося Діані.

Поза тим повітря було до краю всіяне невидимими нитками напруги, до яких Діана ніяк не могла звикнути.

Майк зазвичай мовчки поглинав їжу, низько схиливши голову над тарілкою, буцімто бажав цієї миті бути де завгодно, але не тут. А втім, час від часу Діана ловила на собі його погляди, спрямовані тільки на неї ― довгі, палючі, зосереджені. І в такі миті їй хотілося тільки одного: взяти Майка за руку й чкурнути геть, хоч до підземелля. Або ж, що ще краще, до тераси під зливу: мізки провітрити їм обом не завадило б.      

Зате Любомир, здавалося, отримував надзвичайне задоволення від вечері. Вся його увага була прикута тільки до Діани та до її минулого, оскільки всі його запитання крутилися навколо подробиць її біографії. Відверто кажучи, ця дивна цікавість не на жарт хвилювала Діану. Однак Майк і бровою не водив, що трішки вгамувало її запал. Тому вона продовжувала спершу ніяково, а потім захоплено розповідати про своє життя-буття. Тим паче це була ледве не єдина можливість з кимось поговорити…

Адже одного дощовитого вечора Діані все-таки вдалося додзвонитися до Вікторії, одначе замість теплого прийому та зустріла її відчужено та нарочито холодно. Діана прямо-таки фізично відчула через екран лист-шета хвилі насилу прихованих негативних емоцій впереміш із образою.