Минуле 51

Величезне чудовисько, на яке перетворився велетень, миттєво викидало свої довгі пазуристі щупальця в нападників, пробиваючи обладунки, наче папір. Багато хто заледве встигав ухилятися. Ті, кому пощастило менше, стікаючи кров’ю, вже лежали на підлозі. Голова велетня реготала, а рука продовжувала підбирати з підлоги оголених підлітків і, немов поліна, запихати їх у драглисте огидне тіло.

Ділай теж ухилявся й посилав у мерзенну плоть блискавки, але вони, здавалося, не завдавали жодної шкоди. Він хотів накопичити достатній заряд, однак не мав часу на концентрацію — ніде було сховатися. І тут він помітив, що генерал спіткнувся й упав. Одне зі щупалець зупинилося й розвернулося пазуром до командира. Ділай зрозумів, що той не встигне ухилитися. Прокляття! Нічого, плащ має вберегти від удару... можливо. Ділай кинувся до генерала й, укрившись плащем, затулив його від смертельної атаки.

Він відчув потужний удар, але встояв на ногах. Слава богам! Плащ витримав! Але раптом Ділай відчув сильну слабкість у ногах і почав хилитися до землі. Що за лихо? Він подивився вниз: він стікав кров’ю, а в плащі зяяла дірка. Плащ не витримав… Генерал підхопив Ділая й став відтягувати його за межі кімнати.

Вендор Райс вбіг до зали, коли трагедія вже сталася. Він кинувся до Ділая, відчуваючи страх за друга, але на нього наскочило незрозуміле створіння з чотирма руками й двома головами. Вендор розрубав його одним махом, майже навпіл. Господи, тільки не це! Що ж там із Ділаєм? Однак з’ясовувати не було часу. Кімнату почали наповнювати якісь дивні й страшні істоти, що повзали з однаковою спритністю як по стінах, так і по стелі. А велетень продовжував пожирати молодь і сміятися.

Сатрі злетіла вгору й зі швидкістю блискавки почала змітати батогом зі стін наплив монстрів. Ці створіння були наслідком жахливих експериментів велетня. Вендор і ті, хто залишився живим, відчайдушно відбивалися від них, ухиляючись і від щупалець. Серед уцілілих був і Дуліф Грум. Він намагався наблизитися до Вендора під час битви, щоб той побачив його доблесть і, можливо, вибачив.

У цей момент у приміщенні знову з’явився генерал. Він почав знімати з себе нагрудник, а коли зняв — дістав з-під сорочки важкий золотий амулет, підніс його до губ і прошепотів заклинання. Медальйон спалахнув вогнем, який огорнув усього генерала. Велетень усе сміявся, підхопивши чергову жертву — біляву дівчину. У цей момент генерал закричав, звертаючись до ворога на ім’я:

— Будь ти проклятий, Арсуле, навіки!

Дівчина вже опинилася в тілі монстра, але генерал з такою швидкістю налетів на велетня, що здалося, наче пронісся вогняний вихор. Він врізався в огидну плоть, і вогняна сітка, охопивши всю тушу, почала затягувати її у відкритий портал. Щось у процесі приклику пішло не так, і велетень це зрозумів. Він закричав, але збій лише набирав обертів. Його жахливе тіло засмоктувало в портал, який почав закриватися. У цю мить біля потвори опинився Реджинальд і в стрибку розітнув мерзенне черево. Разом зі слизом Реджинальду на руки впало оголене тіло дівчини. Вона була ще жива. Хвала богам, він встиг врятувати бодай одну з цих бідолах.

Вендор зрозумів, що генерал пожертвував собою, щоб зупинити жахливий обряд. Це було друге потрясіння. Милосердний Господи, що ж тепер робити? Сатрі винищила стільки істот, що їх майже не залишилося. Вона опинилася поруч із Вендором. Її шолом склався, і він побачив її прекрасне обличчя. Вона усміхнулася йому й підморгнула. Потім хотіла наздогнати ще одне створіння, але лиха доля випередила її. Мерзенний велетень викинув щупальце і, вхопивши Альтарі за ногу, різко смикнув на себе. Вона випустила батіг від несподіванки, і її почало затягувати разом із велетнем у жахливий портал.

Очі Вендора під шоломом розширилися так, наче могли випасти з орбіт. Такого жаху він точно ніколи не відчував. Це почуття не назвеш просто страхом — воно було куди глибшим за відчай та безвихідь. Він зірвав шолом, бо забракло повітря, і стрілою кинувся до неї, вхопивши за руку правою рукою. Лівую він встромив клинок між каміння й уперся коліном у підлогу. Йому здавалося, що він намагається втримати цілу фортецю однією рукою. Він кричав Сатрі:

— Тримайся, кохана! Тримайся! Допоможіть хто-небудь! Прокляття! Відрубайте це кляте щупальце! Тримайся, мила, не бійся, я витягну тебе!

Але сам Вендор не був упевнений у своїх словах. Він відчував, що будь-якої миті може зірватися й полетіти слідом за Сатрі в цей проклятий портал. Спочатку обличчя Сатрі було сповнене тривоги, але потім воно стало дивно спокійним. Вона умиротворено усміхнулася й ніжно покликала його:

— Вендоре! Вендоре, любий, подивися на мене. Вендор миттю збагнув, що означають цей погляд і голос. Він закричав:

— Ні! Ні! Я сказав ні! Я не відпущу тебе. Навіть і не думай, Сатрі! Я витягну тебе, чуєш? Припини!

Сатрі продовжувала спокійно усміхатися. Здавалося, вона змирилася з долею. А Дуліф Грум, відчайдушно рубаючи монстрів, намагався прорватися до Вендора, щоб встигнути на допомогу. Сатрі повільно моргнула й знову промовила:

— Вендоре, любий, послухай мене. Я не хочу, щоб ти вмирав. Я хочу, щоб ти піклувався про нашу дитину. Рано чи пізно мої побратими знову відвідають Уламок, і ти підеш з ними, щоб виростити нашого малюка.

Найважчий клубок підкотив до горла Вендора. Він зацмотав головою й захриплим голосом вигукнув:

— Ні, Сатрі, я благаю тебе, припини! Ми разом виростимо дитину, і не одну. Не впадай у відчай, прошу тебе. Я не зможу без тебе жити. Я не можу тебе втратити!