Минуле 49

Ділай кивнув і, мовчки розвернувшись, спрямував смертоносний розряд блискавки просто в двері. Дерево горіло й плавилося. Металеві частини дверей розпеченими краплями стікали на підлогу. До Ділая приєднався ще один маг. Він створював у просторі крижану хмару, яку й спрямував на двері. Але нічого не діяло. Двері добре виконували свій обов'язок — не впускати небажаних для господаря гостей. Генерал підбадьорював магів, але бачив, що з цього задуму нічого вартого не буде.

Загін головорізів, нацькований велетнем, був майже винищений. Із п'ятдесяти членів почоту на ногах залишилося не більше двадцяти трьох. До генерала наблизився Вендор Райс. Він звернувся до нього: — Дозвольте я спробую? Генерал кивнув. Вендор розбігся й врізався в двері. Удар був сильний, але недостатній. Вендор став гатити кулаками в дерево. Великі тріски летіли вбік, але двері були зроблені на совість. Вендор не зміг їх розбити, хоч і доклав максимум зусиль. Він навіть... втомився їх лупцювати. Зупинившись і важко дихаючи, він відповів:

— Нічого не виходить... Генерал знову похитав головою й сказав:

— Погані справи, хлопці. Двері підривати треба...

Немов чекаючи цих слів, за їхніми спинами пролунав оглушливий вибух. Стулки високих дверей разом із камінням і завісами влетіли всередину. Крізь хмару пилу, що утворилася, та сутінки, що настали, до зали в'їхали два невеликі технокати, переповнені воїнами, з мортирами на борту. З одного техноката зіскочив, усміхаючись, Реджинальд Амерзі й, пронизавши наскрізь найближчого ворога, яким виявився сірий убивця, голосно й радісно сказав:

— А ось і кавалерія підійшла, панове! Не чекали, гадаю, вже? А ми про вас не забули! За ним слідом ішов увесь у крові гном Дуліф Грум. Генерал мало не підстрибнув від радості. Це був чудовий шанс підірвати ненависні двері. Він у відповідь закричав:

— Реджинальде, серденько! Ти не уявляєш, як ти вчасно. Мерщій коти сюди свої технокати й підірви до всіх чортів ці двері!

Реджинальд не за цим сюди приїхав. Він сподівався врятувати генерала й тих, хто залишиться живим, і відступати. А виявилося, що генерал і не збирався здавати позиції. Реджинальд невпевнено зам'явся й відповів:

— Але, генерале... Там коїться таке... Нам слід відступати. Генерал нахмурився й відповів:

— Тобі що, від вибуху голову пошкодило? Забув, хто твій генерал? Підірви ці двері! Це наказ!

У цей момент до зали вбігла Фрая разом із двадцятьма своїми вірними лучницями. Ділай, побачивши її, поспішив назустріч, однак вона зупинила його жестом і звернулася до генерала:

— Головнокомандувачу, дозвольте доповісти? Той кивнув і нестримано відповів:

— Доповідай, тільки швидше, Фрає! Вона заговорила скоромовкою:

— Багато мешканців міста перетворилися на чудовиськ, які пожирають і наших людей, і тих, хто залишився неперетвореним. Ми відбиваємося й постійно перегруповуємося, але без ваших наказів у нас зв'язані руки. Що наказуєте? Відступати чи...? Генерал примружив очі й, почухавши підборіддя, запитав:

— І багато мешканців стали цими... монстрами? Вона кивнула й відповіла:

— Так! Майже всі! Враховуючи дітей і літніх людей. Алтан повторив останні слова:

— Дітей і літніх... Мій наказ такий, Фрає... Рознісіть нарешті це прокляте зміїне гніздо, колись назване Грімдором, вщент! Виконуйте!

Фрая заледве стримувала радість. Вона міцніше стиснула лук, усміхнулася й напівголосно сама собі сказала: «Міраро, ти будеш помщена!», а потім і генералу:

— Слухаюся! Буде виконано! І з цими словами вона та її лучниці покинули залу. Генерал запитально й майже гнівно знову подивився на Реджинальда й запитав:

— Чого ти там стоїш? Ти будеш підривати ці прокляті двері чи ні? Реджинальд різко розвернувся обличчям до технокатів і вигукнув:

— Ану, хлопці, заряджай! Та так, щоб по всій землі прогриміло!

Уцілілі з почоту генерала відтягнули подалі тіла своїх загиблих побратимів. Технокати під'їхали трохи ближче. Важкі короткоствольні мортири були відрегульовані так, щоб заряди влучили просто в двері. У цей момент за дверима почувся негучний хлопок, і зала злегка здригнулася. Генерал закричав, передчуваючи щось жахливе:

— Пли, щоб вас розірвало! Реджинальд продублював команду:

— Прямою наводкою по дверях — вогонь!

Мортири оглушливо гримнули, і розпечені помаранчеві заряди полетіли в двері. Тільки-но вони торкнулися дерева, пролунали один за одним два громоподібні вибухи. Багатьох повалило на землю ударною хвилею. Тіла ворогів згребло в кілька куп, немов листя мітлою. У темряві, що настала, зала заповнилася пилом і запахом горілого. Але двері явно були зруйновані. Генерал зрозумів це одразу. З того боку, де зовсім нещодавно була неприступна перешкода, випромінювалося яскраве помаранчеве світло, що різко змінювалося криваво-червоним, і долинав дивний звук, немов якась неймовірних розмірів істота кричить десь удалині.

Баритися було не можна! Генерал оголив клинок і з криком: «У бій!» кинувся назустріч невідомому. Його почет, включно з тими, хто сидів на технокатах, також помчав за своїм лідером. В утворену від вибуху діру вбігли генерал, Ділай, Реджинальд і ще кілька ельфів та гномів. Вони стали свідками жахливої картини. Велетень жахливо деформувався. Він, немов міхур, роздувся на половину приміщення, чіпляючись за стіни й стелю довгими щупальцями з кігтями. І це величезне тіло все стікало слизом і судомно сіпалося. З того, що колись було велетнем, залишилася лише голова з короною, з якої в стелю, немов струмінь густого диму, сочилася клубовиста темрява, створюючи чорну хмару. А за спиною цього потворства розросталася якась подоба порталу, що виблискував то помаранчевим, то червоним світлом. З цього порталу й долинав огидний крик чогось величезного. Біля жахливого тіла велетня лежали оголені підлітки обох статей.