Сьогодення 27

І це була його фатальна помилка! Трал перехопив Трімо в польоті, звівши всю силу удару нанівець, і щосили кинув його на землю. Кидок був жахливої сили. Трімо відчув це миттєво. Жодні тренування з правильного падіння не могли протистояти цій нелюдській моці. Трімо важко забився об каміння бруківки й розбив собі нижню губу. Усе підборіддя залило кров'ю, однак Трал не збирався на цьому зупинятися. Його охопив нестримний гнів. Він ще раз схопив Трімо, спотворюючи обличчя гримасою люті, й підняв над собою. Трімо намагався кулаками бити в голову й обличчя Трала, але це було марно! Трал із ревом знову кинув Трімо на каміння, немов подушку.

Цього разу Трімо розбив собі ніс і ліву брову. Свідомість затуманилася. Удар був подібний до падіння щонайменше з третього поверху будинку. Але Трал і цим не втамував свій гнів. Він відчув у руках незвичайний приплив сил і хотів скористатися ними сповна. Він схопив Трімо за комір, трохи розбігся, протягнувши того щокою по камінню, і жбурнув у стіну найближчого будинку, немов непотрібний черевик. Від удару свідомість покинула Трімо, і він безформною купою осів під стіною, на якій залишився кривавий слід.

Трал же тільки розігрівся. Він звернув своє обличчя, спотворене люттю, туди, де один воїни бився вже з цілим натовпом бандитів. І тільки зараз побачив серед кричущих і свистячих душогубів Гіліаса, що запекло бився. І допомога йому, здавалося, не була потрібна. Мерзенні покидьки суспільства падали й відлітали в боки, немов скошені колоски, хоча спина в Гіліаса вже кровоточила...

Бріан ще здалеку почув дивний гамір попереду. Він ішов до Дуліфа підібрати собі амуніцію. Вони з Тралом і Гіліасом домовилися зустрітися приблизно в цей час біля крамниці гнома. Ерідор усе ніяк не міг наговоритися з Вендором, наче з близьким другом, і вони гуляли в парку. До того же він дещо загадково сказав, що йому вже не потрібен обладунок. Загалом, Ерідор став зовсім дивним після зустрічі з паладином Вендором.

Бріан ішов до Дуліфа й жував велике червонобоке яблуко. Дуже він любив яблука. І що ближче він підходив до крамниці, то гучнішими ставали крики людей. Він повернув з-за рогу й побачив прямо біля магазину Дуліфа великий натовп чоловіків із мечами, ланцюгами й кийками в руках. Вони жахливо лаялися, кричали й свистіли. Боги милосердні, що це? Бріан спочатку подумав, що він з'явився невчасно. Він навіть злякався, такий лютий вигляд був у цього натовпу.

Але потім він побачив, як у збіговисько чоловіків, немов стріла, влетів із криком Трал. Убік у неприродних позах відлетіли троє. Бріан відкусив великий шматок яблука й подумав, що, напевно, настав час випробувати новонабуту силу не на деревах. Хоча страшно... Боги, як же страшно, але дозволити Тралу самому битися — це буде зрада! «За брата постоїмо, як за себе самого!» Ось коли ця дитяча клятва набувала справжньої сили. Бріан ще раз відкусив яблуко, стиснув кулаки й, жуючи, помчав на допомогу другу в шалений натовп, з якого люди вилітали й випадали від влучних ударів друзів...

Свідомість повернулася до Трімо. Він тремтячими руками, чіпляючись за стіну, підвівся й попрямував на хистких ногах далі від кричущого натовпу. Це був крах. Це було приниження. Але бажання мститися в нього не було. Це й був початок відплати. Тепер він точно це знав. Спочатку Вендор мало його не вбив. Тепер якийсь незнайомець побив його до півсмерті. Те, що цей незнайомець — учень Вендора, сумнівів немає. Така страшна сила й спритність не може бути у звичайної людини.

«Проклятий демон Вендор наплодив навколо себе таких самих демонів. А може, й не демонів. Може, це слуги Немезиди. Може, навколишній світ утомився від таких покидьків, як він сам, і створив таких незвичайних людей, як Вендор, щоб вони очистили землю від такого сміття, яким він був». Так і є. І зіткнувся він із цим молодим чоловіком недарма. Доля дала йому шанс, щоб він міг повестися інакше. Але ж ні. Він знову зробив усе як завжди. Хотів побити незнайомця й далі спостерігати сцену вбивства. От і отримав.

Тепер доля остаточно від нього відвернулася. Він змарнував свій єдиний шанс. Тепер він знає, що розплата не буде шляхетною, як він сподівався. Його буде принизливо побито й кинуто вмирати у своїх важких думках. Будь воно все прокляте. І графиня теж! Треба було її не зупиняти. І все б уже давно скінчилося. А тепер знову болісно чекати, коли за ним прийде випадок, щоб стратити. І нікуди йому тікати. І сил самого себе вбити немає. Не підніметься рука на себе.

Чому він не міг бути звичайною людиною? Чому саме він повинен був стати чудовиськом, яке тепер буде зализувати свої рани й чекати покарання? Чому він не міг бути вченим магом або писарем із великою родиною? З дружиною, дітками й старими батьками. Радіти земним благам і щасливо проживати своє життя? ЧОМУ ВІН?

Він, стікаючи кров'ю, дістався якогось парку й майже без сил упав на лаву. Він бачив, як люди, запримітивши його, відвертаються й заплющують очі дітям. Боже, яке ж він чудовисько. Прокляте чудовисько. Чому він не помер під час бійки з тим юнаком? Болісно чекати завершення свого нікчемного порожнього життя — це нестерпно. Нестерпно! І Трімо вперше у своєму житті заплакав. Без реву, без голосінь. Просто з його очей полилися гіркі сльози про безглуздо згаяне життя. Сльози жалю про те, що він творив безмірне зло.

Але хіба це допоможе? НІ! А сльози все лилися й лилися, змішуючись із кров'ю. Перебуваючи у своїх скорботних думках, він не одразу помітив, що перед ним стоїть молода темноволоса дівчина й про щось його питає. Він підвів голову, але крізь пелену, що застилала очі, не міг чітко роздивитися її. Лише жіночий силует. Рожевий одяг і довге темне волосся.