Пролог

Алексайос

Чудова сьогодні ніч. Місячна, тепла. А вже через кілька місяців почнуться іспити, і тоді вже не вдасться так вільно прогулятися. Постійно щось вибухає, адепти бігають із шаленими очима, а стихійники — окрема тема. Якщо не снігу насиплють, так хмар наженуть. Вдихаючи на повні груди свіже повітря, йду до свого кабінету. Ректорові закони не писані. Маю право навіть уночі попрацювати. Навіть коли вся Академія відпочиває. Інші записали б це в мінуси, але мені подобається бувати в порожній Академії вночі. Є в цьому щось таємниче, заборонене... Так, щось занесло мене. Напевно, загальна атмосфера таки передалася і мені. Сьогодні першокурсники святкують цілий місяць навчальних буднів. Довелося взяти участь, виступити з вітальною промовою. Головне у таких справах — вчасно піти, залишивши право наглядати за діточками чергових. Але кого я обманюю. Чергові самі можуть показати їм, як слід правильно відпочивати. І всі вони — декани!

Несподівано нічну тишу порушує жіночий схлип. Інтуїція підказує пройти повз. Не вперше мене таким чином намагаються спокусити. Спершу сльози, потім любовний порошок, і в їхніх мріях я їхній навіки. Тож досвід є. Але не можу так вчинити! На території моєї Академії хтось сумує у свято? Ніколи такого не було!

Під деревом, на лавці, сидить дівчина. Ще не доходячи до неї, чую дивний запах. Але навіть не це вражає мене, а її сукня. Рожева у рюшах! З корсетом та купою шарів спідниць. Таку вже кілька десятків років не носять. Якщо не більше.

— У вас щось сталось? — питаю тихо, не бажаючи налякати дівчину своєю несподіваною появою.

Але мене не помічають. Дівчина йде на нове коло ридання, витираючи рукою сльози.

Підходжу ближче. Та чим же її таким облили?! Підсовую рожеве неподобство, сідаю поруч. Торкаюся до її плеча.

Думав, вона злякається, але дівчина різко замовкає. І ду-у-уже повільно повертається до мене. Витирає сльози хустинкою, яку я простягнув.

— Що у Вас сталося? — запитую.

Вона дивиться на мене зеленими очима і мовчить.

Дівчина, зважаючи на все, одна з першокурсниць, сама по собі дуже мила. І навіть повнота її не псує. А сльози зовсім не впливають на її зовнішність. Жодного почервоніння або опухлих очей. Косметику, що потекла, вона вміло прибирає хустинкою. Волосся золотого кольору зібране у колись гарну зачіску, кольє на шиї, сережки у вухах. Від прикрас фонить стародавньою магією. Родові артефакти? Отже, не бідна.

Одна з претенденток на місце у моєму ліжку? Її родичі дуже прорахувалися. Дівчина хоч і мила, але не у моєму смаку.

— Ідіть, куди йшли, — грубо каже вона.

Голос з приємною хрипотою. Заслухався і навіть не відразу зрозумів, що мене послали. Та й ще так грубо. Здавалося б, свій обов'язок я виконав, допомога їй не потрібна. Але замість того, щоб піти, сиджу.

— Вас хтось образив? — продовжую допитуватись.

Вона мене не впізнала? І цей наказово зневажливий тон. Прикидається, чи справді не впізнала у мені ректора своєї Академії?!

— Вибачте мені мою грубість, — каже, кидає короткий погляд на мене, відвертається. — У мене все добре. Просто повітрям дихаю.

— Я так і зрозумів, — усміхаюся.

Коли я востаннє бачив, щоб дівчина відмовилася від моєї допомоги?

— Може вас провести? — питаю.

—  Та що ти причепився?! — трохи відсуваючись, кричить вона.

Оцінює мене поглядом. І ще сильніше напружується. Цікава реакція. Точно не впізнала!

— Вони тебе підіслали, так? Так ось йди та передай їм, що цирк закінчився! — каже, з розлюченістю зриваючи зі своєї сукні квіти.

Одну знизу смикнула надто сильно, зачепила тканину самої сукні та порвала поділ. Зупинилася, цю квітку відірвану все ще тримає у руці, підняла погляд у небо. Чекав нового потоку ридання, але ні.

— За що вони так зі мною? — питає тихо.

Дивиться на мене, в очах сльози. У моїй душі наростає бажання піти розібратися, хто посмів її образити!

— Я ж така сама, як вони, — каже і замовкає. Усміхається.

— Ні-і-і, не така, — дивиться на себе. — Бідна! Жебрачка! Нижче них за статусом! А хто вони? — запитує вона у мене.

Звідки мені знати?

— Великі дракони? Важливі демони? Навіть не перевертні! Ні! Такі ж люди, як і я! — прокричить мені в обличчя.

Дихає важко, а груди не менше третього розміру загрожують вивалитися з утягненого корсета. Не туди ти, Алекс, дивишся?! Подивився їй у вічі.

— Я ж намагалася бути хорошою! — каже вона. 

Відчуваю, наближається істерика.

— А вони... — йде перша сльоза. — Одягнули у це! — трясе подолом своєї рожевої сукні.

А без цих жахливих квітів наче краще стало. Але казати їй це не ризикую.

— Вони ж не уявляють, як важко мені було вирватися сюди! Адже я просто хочу вчитися! — я киваю на її слова.

Похвальне рішення. Тільки навіщо так вперед нахилятися? У цій сукні й з такими грудьми це небезпечні маневри!