Розділ 32. Дем’ян

   Дем’ян

    Швидко розповідаю Лері і Олегу про можливе місце перебування Влада. Вони зрозуміли де це, повідомивши, що їхати потрібно десь хвилин п'ятнадцять. Знаю, що домчу за десять.

    Хоч би я не помилився. Подумки благаю про це небеса. Лечу не зупиняючись на світлофорах, немає справи до інших водіїв, які сигналили з усіх сторін.

    Несподівано зателефонував Сем, оповістивши, що до Віринеї уже кілька разів дзвонила мама. Важко втягнув повітря, розуміючи, що проблеми не вирішуються, а все наростають. Він заявив, що Ліна спробувала відбрехатись, але вона знову буде телефонувати. Я сам це добре розумів. Та не стану говорити нічого цій жінці, адже Нея цього б точно не схвалила.

«Нея, де ж ти?» - знову подумки звертаюсь до своєї коханої.

Розумію, що потрібно щось вирішувати з викупом. Набираю номер Сергія Петровича.

-    Дем’ян, я вже сам хотів тобі телефонувати – голос був схвильованим, - ми тільки що засікли сигнал телефону того номера з якого він прислав тобі повідомлення.

Навіть затамував подих, наче вироку очікуючи продовження.

-    Він зараз знаходиться в промисловому районі, за нашими даними там є якісь недобудовані приміщення. Швидше за все він тримає її там. Ми вже виїжджаємо з опер групою.

    Дякувати Богу, я вибрав правильний шлях. Тепер подумки благаю, щоб з Неєю все було добре.

-    Я зараз саме туди направляюсь, - повідомляю з полегшенням.

   «Нея, ще трішки потерпи, я тебе врятую!» - вкотре звертаюсь подумки до коханої, намагаючись не думати про погане.

-    Але я отримав ще одне повідомлення. Він хоче щоб гроші доставили в до фонтану в парк нашого міста о 19-й годині.

-    Зрозуміло, значить має спільника.

Сергій Петрович прийшов до того ж висновку, що і я. Та все ніяк не можу второпати, хто допомагає цьому покидьку?

    - Гаразд, я організую слідкування за парком. Підправлю туди когось схожого на тебе, однаково там вночі погане освітлення, підміну не розкриють.

   Погоджуюсь.

-    Дем, не хвилюйся ми її знайдемо.

-    Обов’язково – прошипів я крізь зуби вже уявляючи, що зроблю з тим мерзотником Владом.

-    Дем, тільки без дурниць! – застереження не було мною сприйняте всерйоз.

       Відключив телефон. Почув схлипування Лери, глянув в дзеркало заднього виду, Олег міцно притискав її до себе, заспокоюючи. Я ж недавно так само обіймав Нею. Защемило серце. Стискаю кулаки. Цьому ідіоту Владу ой як не позаздриш! Подумки уявляю різні картини розправи над ним, та здається, це не приносить полегшення.

    Нарешті показалась ця проклята промислова зона. Вимикаю світло фар і скидаю швидкість. Їду майже навпомацки, Олег вказує напрямок. Добре хоч земля навкруги біла припорошена снігом, це покращило видимість. Попереду показалась ця ненависна недобудова. Вилітаю з автомобіля.

-    Ви залишаєтесь тут – безапеляційно на ходу повідомив їм.

   Стараюсь йти якомога тихше, щоб не злякати покидька. Та несподівано чую зі сторони підвального приміщення слабкий крик Неї.  Вихопивши пістолет мчу туди.

       Якою ж була моя лють, коли побачив як він накинувся на неї. Миттєво подолав відстань між нами, відкинувши мерзотника до стіни. Той, наче нічого не розумів, витріщившись на мене. Підіймаю руку, направляючи на нього пістолет і знімаю із запобіжника.

    В мене до нього нема ні краплини жалю, таким негідникам не місце на землі. Ще мить і все… але мене зупинило кволе благання Неї.

-    Ні, будь ласка…ти не вбивця. Ти не такий…

    Швидко перевів на неї погляд і мені ще більше захотілось його пристрелити, коли побачив в якому вона стані. Навіть підвестись не може… Зі злістю переводжу лютий погляд на цього мерзотника, прикидаючи куди краще поцілити.

-    Дем, зупинись, що ти твориш? – пролунав несподіваний вигук помічника.

      Не можу залишити це все просто так, після тих страждань які він приніс Неї. Знову залишити зло непокараним, щоб негідник в черговий раз повторив ці спроби?

-    Ти станеш таким самим злочинцем – Сергій Петрович не полишав надії зупинити. – Не опускайся до його рівня.

-    Будь ласка, Дем, ти мені потрібен – майже пошепки благала дівчина.

    Її кволий голос болем відізвався у серці. В цю секунду Сергій Петрович, опустив додолу мою руку, яка все ще міцно стискала пістолет. Не зміг...

-    Йди, ти їй потрібен. – він забрав зброю, - а з цим хлопці розберуться.

       Кинувся до Верінеї. Здається, вона ще не вірить у свій порятунок. І така холодна! Швидко підіймаю її з підлоги.

-    Я знала, що ти мене врятуєш…

       Який же тихий і слабкий в неї голос…
    
     Вона в моїх руках, наче лялька, її тіло ніби не слухається. Нестямно притискаю до себе намагаючись зігріти.

-    Ти ж нічого не сказав моїй мамі?

        Знову той самий тихий, захриплий голос. Вона навіть в такому стані думає про інших.

-    Ні, все добре, - заспокоїв притулившись до щоки.

    Він що бив її по обличчю? Погане освітлення, нічого незрозуміло. Несподівана здогадка знову викликала лють, та цього мерзотника вже вивели з кімнати, одягнувши наручники.

    Провів по волоссю, намагаючись заспокоїтись. Щось липке… Ледь не заволав від ярості. Здається є рана. Розлючено обіцяю собі, що дістану негідника і у в’язниці.

   Нея тим часом пробурмотіла щось про сонце і тільки тоді дозволила собі знепритомніти, буквально обвисши в обіймах.